Під кінець робочого дня я був стомлений, зневірений і розчарований. Сюнне зазирнула з-за одвірка й з виразу мого обличчя усе зрозуміла.
— Зовсім нікого не знайшов?
— Чому ж, знайшов. Двох. Один працює у поліції Будьо, інший — на пенсії за інвалідністю. Мені детально розповіли, як він покалічив спину в бійці з якимсь психопатом десять років тому.
— А деталі в справі?
— Жодних, — Сюнне нічого не сказала, тільки вичікувально підняла брову, тож я продовжив: — Нічого не вдалося довідатися, бо ніхто нічого не пам'ятає.
— Мають пам'ятати… то ж була голосна справа.
— Звісно. Саму справу вони пам'ятають, але ніхто не пригадує, скільки сторонніх людей було тоді на Вестьой, не пам'ятають, чи розмовляли або хоча б чули щось про двох туристів. Надто багато часу спливло, дрібниці стерлися з пам'яті.
Сюнне зітхнула.
— Цього варто було сподіватися. А решта п'ятеро слідчих?
— Можливо, їх просто нема в телефонному каталозі. А може, померли, хтозна…
— У цих двох ти не поцікавився, де тепер працюють їхні колишні колеги?
— Що ти маєш на увазі?
— Поліцейські часто стежать за просуванням на службі своїх колишніх колег, хіба ні? Якщо самі не знають, то принаймні знають, де шукати. Та хоч сам зателефонуй якомусь старому приятелеві, запитай, чим займається той чи той спільний знайомий…
— Я про це не подумав.
Сюнне променисто всміхнулася.
— Що б ти без мене робив, Мікаелю!
Того, з травмованою спиною, звали Нільс Скааре. Він був привітніший за іншого, тож я спершу зателефонував йому, пояснив, у чому моя проблема.
— Назвіть прізвища, — попросив він.
Я зачитав свій список.
— Останнього зі списку зовсім не пригадую. Тобто прізвище пам'ятаю, але не можу пов'язати з обличчям. От дивина, правда? Давній колега, а цілком вимело з пам'яті…
Я з ним погоджувався — справді, дивина.
— Що з рештою?
— Їх пам'ятаю. Навіть знаю, де двоє з них тепер працюють.
— Ви б не могли роздобути мені…
— Але вам потрібний Ґюннар Скейє. Він тоді був керівником слідчої групи. Чоловік має легендарну пам'ять. Якщо хтось і може вам допомогти, то хіба він.
— Де його знайти?
— Не зовсім певний… Цілком можливо, він вже вийшов на пенсію. Гадаю, так воно і є. Але я, звісно, роздобуду вам номер телефону.
— Було б чудово!
— Дайте мені ваш номер мобільного, може, зумію стати вам у пригоді.
Розділ 40
Ґюннар мешкав в одному з тих маленьких, затишних, майже сільських районів міста, де всі або родичі, або добрі знайомі. Але з часом там проклали дороги, пустили пороми, набудували мостів. Упродовж кількох років острови навколо міста трансформувалися з традиційних поселень у спальні райони з супермаркетами й новими комунальними спорудами, молодіжними клубами й старечими будинками, і райські куточки втратили свою душу. Ґюннар Скейє мешкав у кварталі, де всі будинки були різними й водночас дуже однаковими.
Мила, пухкенька жінка — на вигляд їй можна було дати десь років шістдесят — відчинила двері й заперечно похитала головою у відповідь на моє запитання, чи вдома її чоловік.
— Його немає. Пішов на дитячий майданчик з Тер'є, нашим онуком. Малий сьогодні в нас. Це недалеко, на нашій вулиці.
Дитячий майданчик був сумним і непоказним, як і решта житлового кварталу, сірий, запилюжений, занедбаний, хоча мав би бути порівняно новим. Маленький хлопчик самотньо бавився у пісочниці. Посеред майданчика стояв худорлявий, стрункий чоловік, запхавши руки глибоко в кишені шкіряної куртки.
Пронизливо скрипнули, різонувши вухо, завіси хвіртки. Чоловік обернувся.
— Ґюннар Скейє? Я — Мікаель Бренне. Ваша дружина сказала, що ви тут.
Ґюннар Скейе мав сиве, коротко підстрижене волосся — так стрижуться зазвичай американські літуни, — зморшкувате обличчя й міцний потиск руки.
Хлопчик у пісочниці підвів голову, почувши наші голоси. Я привітався до нього й усміхнувся, але він лише серйозно глипнув на мене, а тоді знову взявся до своїх розкопок у піску.