— Ви ж, напевно, розумієте, я не зможу поділитися з вами інформацією, яка не підлягає розголошенню, хай навіть я давно на пенсії, — попередив він.
— Звичайно, але, гадаю, тут проблем не буде.
— Якої справи це стосується?
— Арон Сьорвік. Убивство двох дівчат.
— Анна і Сірі. Так, пригадую. Подвійне вбивство не щодня стається, — Ґюннар крекнув. — Що вас цікавить?
— Я представляю інтереси Арона Сьорвіка. Просто, щоб ви знали. Моїм завданням є з'ясувати, чи існують підстави для перегляду справи.
— Гм, я зауважив, що така практика стає популярною, — сухо мовив чоловік.
— Тільки не кажіть, ніби розслідування було проведено бездоганно, і помилки бути не…
Він урвав мене помахом руки, нетерпляче й трохи роздратовано.
— Ні, ні. Усі роблять помилки, навіть ми. Навіть поліція. Але більшість, переважна більшість засуджених норвезькими законами за скоєння важких злочинів, винні. Хоча з газет можна іноді припустити, що буває і навпаки.
— Я знаю, — мовив я. — І погоджуюся з вами. Але це не заважає…
— Погляньте на цю забуту Богом місцину, — Ґюннар Скейє обвів широким жестом навколишній краєвид — низькі, обчухрані кущики, що тулилися, шукаючи прихистку, під каменями; пожухла трава, іржаві зарості вересу, — обрамлений сірим небом і сірим морем. — Холодне, пронизане вітрами, неприкаяне. Ми переселилися сюди, щоб бути ближче до дітей. Онуки, розумієте… дешева земля, власний дім. Ми завжди жили в міському помешканні, а тут моя стара розмріялася, як гарно було б копирсатися у своєму садку. Але ж нічого не росте на цьому проклятому вітрі!
Я трохи помовчав, чекаючи на продовження, але він більше нічого не сказав.
— Арон Сьорвік, — почав я знову, але Ґюннар удруге мене урвав.
— Арон Сьорвік був, з біса, дивним типом.
— Це не конче свідчить про його вину.
— Ні, не конче. Але він винен.
— Звідки така впевненість?
Ґюннар Скейе підніс пальця до носа.
— Я розслідував сотні, ні, тисячі кримінальних справ, Бренне, і допитав більше злочинців за свій вік, ніж можна собі уявити. Є звідки брати досвід. Арон Сьорвік винен. До того ж, він зізнався.
Мені вже набридло без упину чути про оте зізнання.
— Він був усього лиш розгубленим хлопчиком. Чи так вже й важко було змусити його зізнатися?
Ґюннар мовчки глянув на мене.
— Можливо, ви й маєте рацію, — додав я за мить. — Можливо, Арон, справді, винен, не знаю. Та я мушу вивчити справу, це моя робота.
Потім я пояснив йому, у чому суть проблеми.
— П'ятеро чужих на Вестьой? — Ґюннар задивився у далину.
— Так. Про трьох згадується у матеріалах, двох сантехніків і комівояжера.
— А решти двох немає?
— Нема.
— А звідки вам відомо, що вони існували?
— Джерело… Достовірне джерело, яке категорично стверджує, ніби були ще двоє. Двоє туристів, імовірно подружжя.
Він усе ще не дивився на мене. Ніби зачепився поглядом за щось ген далеко, де небо зливалося з морем у мрячному серпанку.
— Дідусю, я змерз! — гукнув хлопчик, цокотячи зубами.
Хлопчина сидів у піску, виставивши перед собою почервонілі від холоду долоньки. Під носом висіла зелена шмаркля.
Ґюннар Скейє підійшов до малого, присів поряд, узяв його ручки в свої долоні.
— Ходімо додому, до бабусі, поп'ємо какао, — запропонував він онукові, а тоді обернувся до мене. — Вибачте, Бренне, нічим не зможу вам допомогти.
— Тобто? Ви не пам'ятаєте тих туристів?
— Якби вони існували, ви б знайшли їх у протоколах. Свідки не зникають з кримінальних справ безслідно.
— А мені казали про вашу фантастичну пам'ять, — дорікнув я ображено.
Ґюннар Скейє тільки стенув плечима.
— Ми всі старіємо. Мені шкода, що довелося добиратися так далеко й надаремно.
— Усе гаразд, — спробував я погамувати своє розчарування. — Дякую, що погодилися на розмову.
Я востаннє глянув у дзеркало заднього виду на довготелесого літнього чоловіка й маленького хлопчика; тримаючись за руки, вони простували додому, до бабусиного какао. Їхні постаті маліли, віддаляючись, і, здавалося, ось-ось мали б зникнути в цій пустелі. Усередині мене гриз маленький хробачок тривоги, ніби щось було не так, але я не міг намацати, що саме, то й не дошукувався.
Розділ 41
— Отже, ніхто не чув про тих твоїх туристів? — запитала Сюнне.
— Ні, не чув. Є ще двоє колишніх слідчих, з якими я не зустрічався, але…
— А це ти розмовляв з головним слідчим, так?