— Саме так, з Ґюннаром Скейє.
— І він сказав, що їх не існувало в природі?
— Ну, щось таке…
— Щось таке? Як це розуміти?
— Він сказав, якби вони існували насправді, я б прочитав про це в протоколах справи.
— Повторив мої слова! Гадаю, їх не було, Мікаелю. Франк їх вигадав, щоб відвести від себе підозри.
— Може, ти й маєш рацію.
Робочий день підходив до кінця. Пані Сьоренсен вже давно пішла додому. Сюнне сиділа, відхилившись на спинку крісла й виклавши ноги, одягнені в джинси й озуті в чобітки, на кут письмового столу. Вона була без косметики на обличчі, волосся зав'язала на голові таким собі кошлатим кінським хвостиком. Жодних судових засідань, жодних важливих клієнтів і жодних коханих у програмі на сьогодні, подумав я. Сюнне голосно позіхнула й потягнулася.
— Я, до речі, одержала нині витяги з рахунків річних звітів компанії Віснер-Риба AT, — озвалася вона.
— Чудово! Виклади мені коротку версію, — попросив я.
— За останні роки вони заробили купу грошей, здебільшого від продажів культивованого лосося. Добрі результати, солідний базовий капітал. Коротко кажучи, усе тіп-топ.
— Що ж, фасад відповідає реаліям, усе в рамках заявленого принаймні. Рюнар Віснер заможна людина.
— Ага, — Сюнне знову позіхнула. — За винятком хіба того, що заможна насправді вона. Рюнар Віснер голий, як нитка.
— Та ти що!
— Усіма акціями фірми володіє Віґдіс Віснер, а не він. Їй належить і будинок, у якому вони живуть. Я й це перевірила, про всяк випадок.
— От дідько! Але все майно успадковане від його родини. Як Віґдіс вдалося…
— Ось чого не знаю, того не знаю. Припускаю, що в певному проміжку часу в нього з'явилися економічні проблеми, і він переписав майно на дружину, щоб уникнути переслідування кредиторів.
— Так воно й було! — вигукнув я. — Твоя правда! Тому вони й тримаються разом…
— Не зрозуміла…
— Вони ледь терплять одне одного, він має коханку й, імовірно, дитину від неї, але піти від дружини не може. Бо втратить усе!
— А вона, що? Чому не піде від нього, якщо не годна його терпіти?
— Хтозна. Може, тому, що це б означало для неї поразку? Або не йде, щоб покарати його. Шлюби іноді прибирають перверсійних форм. До того ж, вона ревна християнка. Можливо, розлучення суперечить її релігійним переконанням.
— Це може мати якесь значення для нас?
— Добре питання, Сюнне. Я вже міркував, чи не ґвалтував Рюнар Віснер одну або й обох дівчат, а потім убив, щоб приховати перший злочин. А тепер ось замислився, а чи не мала Віґдіс не менш вагомий мотив?
— Гадаєш, вона змогла б убити?
Я згадав, як вона глянула на свого чоловіка, крижаним, безжальним поглядом і як сяяло релігійним екстазом її обличчя під час проповіді Саломонсена. Небезпечна комбінація.
— Змогла б, — відповів я. — Не сумніваюсь.
Сюнне втретє позіхнула. Потім сіла прямо, зняла ноги зі столу й голосно цокнула каблуками до підлоги.
— Час мені додому, доки не заснула.
— Я теж скоро закінчу роботу.
— Окей, — вона вдягнула пальто, обмотала шию строкатим плетеним шаликом. — Ти вже телефонував Рюне Сеймові?
— Зателефоную…
Але замість Рюне, я зателефонував Маґді. Лише кілька днів тому розмовляв з нею, однак за ті кілька днів голос її змінився. Розмова вийшла якоюсь зібганою, стриманою, ніби ми вже встигли стати чужими одне одному.
— Як справи, Мікаелю?
— Непогано. Я хотів би тебе попросити про одну послугу, — і пояснив, що вона мала зробити.
— Двоє туристів двадцять п'ять років тому? Ти жартуєш? Хто тепер їх згадає?
— За інших обставин не згадали б, але мова йде про тиждень, коли сталися два вбивства. Ті дні закарбувалися у пам'яті багатьох людей. До того ж, Франк казав, що вони не раз бували на острові. Варто спробувати…
— То, може, хай би Франк і вивідував?
Мені не хотілося казати, що не надто покладаюся на Франка, тож вдав, ніби не почув запитання.
— Будь ласка, Маґдо, порозпитуй трішки по селу.
— Гаразд. Ти знайшов Томаса? Він усе ще мешкає там, де й раніше?
На якусь мить мене, мов заціпило, я не розумів, про що вона запитує, а тоді раптом згадав. Про Томаса, свого колишнього чоловіка. Я зовсім забув про обіцянку допомогти їй навести лад у паперах.
— Ще не мав часу, Маґдо, — збрехав я. — Завтра цим займуся.
Коли я вийшов з будинку, дощу вже не було, хоча пройшов зовсім недавно, й знову збиралося на нову дощовицю. Нічне повітря холодно й вогко торкалося обличчя, пахло зітлілим листям і соленим морем. То був запах мого міста. Міста, де дев'ять з дванадцяти місяців — осінь, де фари автомобілів і неонова реклама завжди віддзеркалюються у мокрому асфальті, бруківка блискуча, свіжо вмита дощами, а темні хмари, мов затяжна депресія, місяцями виснуть між горами. Я збирався додому, проте ноги самі понесли до темного пабу в темному завулку, місця такого безрадісного й зачухраного, що навіть мої невибагливі клієнти рідко туди забрідали. То була забігайлівка для тих, кому вже й злочинцем бути не під силу. Єдине, на що спромагалися тутешні відвідувачі, хіба вихилити гальбу пива. Мені таке пасувало, бо і я раптом відчув, що на більше не спроможний.