— Де ти це добув?
— Friends in low places, — відповів Сонцесяйний. — Я багатьох знаю в управі.
— Та, видно, знаєш… Це все? Нічого негативного?
— Подейкують, важкий на руку.
— Що це означає?
— Його легко вивести з рамок рівноваги, може вдатися до рукоприкладства. Мав кілька доган…
— Але жодного позову? Звинувачення, заяви, доноси?
— Ні, за винятком одного судового позову вже чимало років тому, але наслідків він не мав.
— Он як? — здивувався я. — У зв'язку з чим?
— Одна жінка звинуватила його в спробі вбивства.
— От чорт! Не щодня трапляється…
— Так воно так, але справу закрили. Жінка забрала заяву. Як повідомляє моє джерело, справу однаково розслідували, проте дійшли висновку, що йшлося у тому випадку про любовну історію, ревнощі, які дещо вийшли з-під контролю, тож справу тихенько прикрили.
— Хто кого ревнував? Вона ревнувала і тому подала неправдиву заяву, чи він ревнував і втратив самовладання?
— Ось цього не знаю. Лише цитую свого інформатора.
— Ну, добре. Але ж це дві різні ситуації, хіба ні? Може, розпитай докладніше?
Сонцесяйний завовтузився на стільці.
— Господи, Мікаелю! Я зробив тобі послугу! Це ж не слідство. Що не так з цим фацетом? Чому він тебе так цікавить?
— Ідеться про одну давню Справу, я збираюся ініціювати її перегляд. А помічник ленсмана Франк Ланде — мій єдиний підозрюваний.
— Підозрюваний у чому? Що він міг скоїти?
— Можливо, убив двох дівчат.
Сонцесяйний витріщився на мене.
— Серйозно? Про яке… про який тип убивства йде мова?
— Якщо я не помиляюся, то йдеться про вбивство з ревнощів.
Сонцесяйний почухав підборіддя.
— Я можу ще раз зателефонувати, якщо хочеш.
— Було б добре…
— Ти, дійсно, вважаєш, що поліцейський міг…
— Не знаю, Карле Петтере. Але служіння у поліції не робить подібний вчинок зовсім неможливим, чи як?
Сонцесяйний похнюпився.
— Ні, неможливим не робить. Усе на світі можливо…
Я вже вмостився під ковдрою, вимкнув світло, коли задзвонив телефон. То була Маґда. Я лежав у темряві, мені в вухо жебонів її м'який голос, і раптом така туга за нею охопила мене, за товариством і теплом її тіла, за розрадою. Я їй нічого про свої відчуття не сказав. Лише поцікавився, чи вона щось вивідала.
— Вивідала, — підтвердила Маґда, і я аж сів на ліжку.
— Кажи!
— Багато старших людей їх пам'ятають. Вочевидь, вони часто тут бували, приїжджали щороку.
— Мешкали в пансіонаті?
— Ні. У наметі. Літнє подружжя. Вони були пристрасними спостерігачами за птахами, ну, оті…
— Орнітологи?
— Саме так! Орнітологи-аматори. Тижнями жили в наметі біля маленької бухти, ген на північному краю острова.
— А як їх звали довідалася?
— Не зовсім. Ми мали бурхливу дискусію з цього приводу в крамниці. Врешті одна старша жінка начеб пригадала прізвище — Сьоренсен. Впевнено можу сказати лише одне — чоловіка звали Гаральд.
Я встав з ліжка на холодну підлогу.
— Почекай, Маґдо, мені треба це занотувати.
Накинувши халата, я почалапав униз сходами до кабінету, знайшов аркуш паперу і ручку.
— Пишу… Гаральд Сьоренсен… А ім'я жінки?
— Уявлення не маю. Ніхто не зміг пригадати її імені.
— Ну, добре. І ці двоє були на острові саме в ті дні, коли вбили Анну й Сірі, так?
У слухавці стало тихо, довше, ніж хотілося.
— Так мені здається…
— Тобто, як?
— Так, як кажу. Остаточної певності немає, але кілька літніх жінок гадають, ніби вони були саме в той час.
— Гадають ніби були… Цього мало!
— Це все, що я змогла з них витягнути…
Я зітхнув.
— Гаразд, я розумію. Я ще не розмовляв з твоїм ексом, але знайшов його адресу. Він усе ще мешкає тут, у місті. Провідаю його за найближчої нагоди.
— Не мусиш клопотати собі голову. Якось же я давала собі раду понад двадцять років.
— Я тобі пообіцяв залагодити справу. І дотримаю обіцянки! Ти собі заслужила, допомігши мені.
Розділ 43
— Маєш зустріч завтра вранці о дев'ятій, — перше, що сказала Сюнне, коли я переступив поріг контори.
— Новий клієнт?