— Ні, клієнт — ти. Я домовилася з Рюне Сеймом…
Я важко зітхнув.
— Він телефонував?
— Ні, Мікаелю, я телефонувала. Немає сенсу ховати голову в пісок і вдавати…
Решти я не почув, бо гримнув за собою дверима.
У цьому місті Сьоренсени мешкали на кожному кроці, та лише троє з них мали ім'я Гаральд. Голос першого молодо й радісно задзвенів у слухавці, ніби життя для нього було забавою, і саме цієї миті він чекав саме телефонного дзвінка збанкрутілого, захриплого спросоння адвоката. Коли я розповів йому, що розшукую особу, яка літувала на Вестьой двадцять п'ять років тому, він голосно й весело розсміявся.
— Цілком могло бути, — мовив він крізь сміх. — Та хіба в утробі моєї матері. Мені лише двадцять чотири…
— Даруйте, що потурбував!
— Не біда.
— До речі… як звуть вашого батька?
— Мого батька? — знову сміх у слухавці. — Не Гаральд, якщо вас це цікавить. Його ім'я Едвін Даль.
Далі я взявся обдзвонювати решту людей зі свого списку. Хтось відповідав привітно, хтось роздратовано, інші нейтрально-ввічливо, але спільним для всіх було одне — ніхто з них не бував на Вестьой двадцять п'ять років тому.
Коли я вже здався, голос мій цілковито захрип, а вухо паленіло, нам'яте слухавкою у довгих телефонних балачках. Жодного ентузіаста-орнітолога, нікого, хто б бував на Вестьой. Ніхто з опитаних не мав родичів, які б пасували до мого опису. Одна жінка запитала, чи я, часом не той самий Мікаель Бренне. Коли я поцікавився що вона має на увазі, жінка відповіла:
— Адвокат, звинувачений в нападі й побитті чи щось таке…
— Саме він, — зізнався я. — Не в нападі, а…
— Я гадала, ви в тюрмі сидите. Вам хіба дозволено отак видзвонювати й турбувати людей?
— Так, я маю на це право.
— Неймовірно! Що ж, гаразд, я ніколи не бувала на Вестьой. Навіть не знаю, де це, — і жінка поклала слухавку.
Рюне Сейм мав серйозний і стурбований вигляд, це дуже нагадало мені вираз обличчя батька, коли він бував стривожений чи розчарований моїм черговим юнацьким вибриком. Певний період свого життя я бачив цей вираз доволі часто. Рюне похитав головою.
— Як я можу виконувати свою роботу, Мікаелю, якщо ти уникаєш мене. Гадаєш, розумніший за всіх?
Я знову відчув себе підлітком, у якого норовистість поєднувалася з почуттям нечистого сумління. Я лиш повів плечем.
— А чим ти можеш зарадити в цій справі?
— В усіх справах можна чимсь зарадити, Мікаелю, ти сам добре знаєш. Хіба на твоєму віку траплялася хоч якась справа, про яку б ти знав наперед, що вона безнадійна? Коли було б байдуже, з'явишся ти на суді чи ні і чи зіграє твоя поява хоч якусь роль? Ти однаково готувався сам і готував до суду свого клієнта!
Я замислився.
— Мабуть, маєш рацію. Але я мав справи, чимало насправді справ, коли заздалегідь знав, що клієнта виправдати неможливо.
— Добре… Бувають такі справи, про це знають усі адвокати. Та скажи мені, хіба жодного разу не ставалося навпаки? Хіба жодного разу клієнта не виправдовували всупереч твоїм очікуванням?
— Не так вже й часто, — знову здвигнув я плечем.
— Не часто, але бувало! А знаєш, чому? — і не чекаючи моєї відповіді, Рюне повів далі: — Бо іноді судові справи, на щастя, живуть власним життям. Ніхто не може на підставі самих лише матеріалів справи на сто відсотків передбачити, як піде процес. Тому мене щоразу бісить, коли якийсь професор права виступає в газеті з твердженням, що той чи той вирок був помилковий, а докази недостатньо переконливі, хоча сам той професор на жодному судовому процесі не був. Рішення у карній справі виноситься не лише на підставі зібраних і задокументованих доказів. Якби так було, вирок можна було б оголошувати, не встаючи з-за письмового столу. Ні, розгляд карної справи — це жива, пульсуюча й цілком непередбачувана вистава.
Я ще Рюне таким не бачив. Перехилившись через письмовий стіл, він говорив запально, як ніколи.
— Єдине, про що можна казати напевне, Мікаелю, ми не знаємо, як усе піде на суді. Завжди трапляються якісь сюрпризи. Можемо не сумніватися, якщо трапиться щось несподіване, якась неочікувана лазівка, скажімо, свідок, котрий проллє нове світло на справу, то лише адвокат і його клієнт зуміють скористатися рятівним шансом. Решта — глухі, зарозумілі, пихаті — цього не зуміють. Вони навіть не матимуть можливості той шанс помітити.
Я трохи зачудовано й водночас захоплено дивився на колегу. То був інший Рюне Сейм, не той, якого я, здавалось, знав. Такого запалу й волі до боротьби я від нього не сподівався.