— Майже промова, Рюне!
Рюне зайорзався на стільці й раптом наче знітився.
— Та захопився, сам знаєш, як буває. Хоча я не зірка адвокатури, не маю твого вродженого таланту. Тому доводиться компенсувати важкою працею. Напосідливість стала моїм брендом, так би мовити.
Тепер настала моя черга знітитися.
— Боюся, мій природний талант не багато чим допоможе тепер.
— Не багато чим… То, може, спробуємо мій метод і візьмемося до роботи?
То було дивовижне відчуття. Іноді я надовго забував, що йдеться про мою долю і моє майбутнє. Зелені палітурки, каталог, формат, трохи незграбна й кострубата мова, властива поліцейським документам — усе таке знайоме, дуже буденне для мене, що я мимоволі вбрався у шкіру адвоката. Я читав, підсумовував, нотував, аналізував. Але час до часу рвучко повертався до дійсності. Це могло бути моє ім'я, що зненацька майнуло поміж рядками, мій номер телефону чи банківського рахунку — будь-що, але щоразу наче електричний струм вдаряв по нервах або крижана купіль забивала памороки. Зміна професійної зосередженості постійними нападами паніки виснажила мене, зробила дратівливим. За кілька годин роботи я відсунув від себе стос документів і сказав, що нині з мене досить.
— Добре, Мікаелю, — погодився Рюне. — Я розумію, наскільки це стомливо, але до кінця ще далеко. Будь такий ласкавий, більше не зникай. Тобі доведеться вивчити матеріали справи. Вона нікуди не подінеться…
— Я знаю.
— Щось прояснив для себе? — Рюне швидким жестом обвів папери на столі.
— Ні. Хіба те, що мені остаточний каюк.
— Жодних ідей, жодних перекручень, жодних деталей, які не вписуються у загальну картину?
— Аномалій, хочеш сказати?
— Саме так.
— Ні. Кілька останніх годин я ретельно вивчав витяги з банківських рахунків Мортена Олешера, і можу сказати тільки одне: той хлопець ледве зводив кінці з кінцями. Мало надходжень, мало витрат. Але підозріло справно він сплачував свої рахунки, як на не надто законослухняного байкера, — позіхнув я. — У цьому він був спритніший, принаймні за мене.
Рюне Сейм засміявся.
— Продовжимо післязавтра, у цей же час?
— Без питань…
— Не підведеш, Мікаелю? Не втечеш від мене знову?
— Я прийду.
Розділ 44
Осіб з прізвищем Сьоренсен залишилося не так вже й багато. Я вже зателефонував усім у місті, тепер розширив пошуки на прилеглі райони. Як досвідчений продавець я телефоном виголошував завчений текст, навіть не задумуючись над словами, давав оптимальну порцію інформації про давній злочин — подвійне вбивство; достатню, щоб розпалити цікавість; водночас треба так добирати слова, щоб не налякати людей, щоб у них, бува, не зародилася підозра, ніби їх хочуть вплутати в щось неприємне чи небезпечне. То було дуже хитке балансування, але я швидко навчився розрізняти на слух лякливих чи падких на сенсацію і намагався кожному подати інформацію на їхній смак.
Прізвища примудрився не називати. Забагато чуток розповзлося містом про адвоката Мікаеля Бренне, багато хто знав, що мене усунено від адвокатської практики. А я не мав жодного бажання знову й знову давати пояснення, витрачати енергію та час на заспокоєння недовірливих душ.
— Вас турбує адвокатська контора Берґстрьом, — відрекомендовувався я, і для більшості цього було достатньо. Незвичне відчуття, коли змушений приховувати власну ідентичність.
У довгому списку людей, з якими я розмовляв і яких об'єднувало тільки спільне прізвище Сьоренсен, не виявилося тих, кого я шукав. Невідомі свідки з острова Вестьой надалі залишалися невідомими, і я дедалі більше сумнівався, чи існували вони насправді, чи може, відвідувачі крамнички страждали колективною оманою пам'яті. Я знав такі випадки, коли люди в якійсь суспільній групі могли в цілком абсурдний спосіб впливати одні на одних, ледь не продукуючи спогади, які не мали нічого спільного з дійсністю, а якщо й мали, то дуже мало.
Я вже опустив руки й збирався додому, коли задзвонив телефон. Трохи повагавшись, зняв слухавку.
— Бренне слухає.
— Привіт, Мікаелю, це — Фінн. Ти розмовляв з Петером? Він тобі телефонував? — запитав він, за звичкою, без передмов.
— Петер? Телефонував?… Ні. Ми, власне…
Фінн стиха вилаявся. Це так було на нього не схоже, що я аж онімів.
— Йому погано. Йому насправді дуже погано. І я знаю, що він хотів би з тобою побачитися. Казав, що зателефонує тобі, але, мабуть, мужність підвела. Або ж сили…