— Маєш! Ти наймужніша людина з-поміж небагатьох, кого знаю.
Я приголомшено глянув на Петера.
— Яка там у мене мужність!
— Я знаю, що кажу. Ти ніколи не здаєшся. Які б похмурі перспективи не вимальовувалися перед тобою, якими б поганими не були шанси чи безнадійною ситуація, ти ніколи не опускаєш рук. Просто сунеш напролом…
— Дехто назвав би це дурістю…
Його сміх, чистий і щирий, приніс полегкість в мою душу.
— І це теж правда, Мікаелю. І це теж!
Потім ми розмовляли про звичні речі. Про адвокатуру загалом, про колег, про справи виграні і справи програні. На нас війнуло ностальгією, згадували студентські часи, давноминулі дні, друзів, які розгубилися світом, і друзів, які відійшли. Унн принесла нам чаю. Ми трохи покепкували з себе, мовляв, ще кілька років тому сиділи б, попиваючи пиво або віскі.
— Ага, — сміялася Унн. — Мікаель ночував би в кімнаті для гостей, а вранці ніхто б не міг вас добудитися, і довелось би мені телефонувати в контору, просити терміново скасовувати всі призначені зустрічі й вислуховувати чортихання секретарок. Ех, старі, добрі часи!
— Еге ж, — зітхнув Петер. — Гарні то були дні. Ось тільки ми були надто заклопотані, щоб збагнути це вчасно.
Раптом я побачив, як Петер стомився, шкіра посіріла, глибока складка навколо, губ свідчила про приступ болю. Я підвівся, сказав, що мені треба вже йти.
— Ми не поговорили про тебе, Мікаелю. Як даєш собі раду? Які прогнози в твоїй справі?
— Усе гаразд, — бадьоро відповів я. — Усе під контролем. Я ще навідаюся до тебе, Петере. Відпочивай…
— Якщо, справді, маєш намір іще прийти, то не затягуй з відвідинами, — сказала Унн, коли я вже стояв, прощаючись, на сходах.
Я помітив, як волого блищать її очі.
— Невже так швидко?
— Він тане на очах, Мікаелю. І що б він тобі не казав, він боїться… і потребує тебе. Приходь якнайшвидше, будь ласка. Нині був гарний вечір.
Споночіло. Вуличні ліхтарі світилися у тумані, ніби оторочені таємничими ореолами. На дорозі жодного авта, окрім мого. Колеса шаруділи по мокрому асфальту. Котячі очі-світлячки вигулькували з туману обіч шосе мерехтливою гірляндою, і миттю згасали, ховаючись. Раптом на мене зійшло дивне відчуття, ніби я завмер, ніби не я рухаюся, а все навколо мене, і моє авто — єдина непорушна точка в світі, який безупинно перемінюється. Моя матір, мій батько, а тепер і Петер, усе й уся пролітали повз мене з шаленою швидкістю, швидше й швидше, щоб потім згаснути, наче іскри, у темряві.
Розділ 45
Обличчя чоловіка, який відчинив двері, на коротку мить нагадало мені Петера: майже такі схудлі й запалі щоки, обтягнений шкірою череп. Але то були не сліди хвороби, лишень прожитого життя, не було м'якості в його рисах, хіба примітивна брутальність, властива багатьом алкоголікам.
— Слухаю вас? Чого вам треба? — запитав він низьким, хрипким голосом. З рота йому тхнуло сигаретами й зіпсутими зубами.
— Ви Томас Єгер? Моє ім'я Мікаель Бренне, адвокатська контора Берґстрьом. Я тут за дорученням вашої дружини Маґди Єґер.
— Моєї дружини? — він голосно реготнув. — Моєї дружини Маґди? Що ж, заходьте!
Помешкання було тісне й темне. Томас Єґер запросив мене сісти на канапу. Собі підтягнув стільця, осідлав його, опершись на спинку. Він, хоч і був худий, руки мав міцні й жилаві, з м'язами, наче скрученими канатами. Шевелюра з глибокими залисинами, чорне волосся зачесане назад. За словами Маґди, колись він був вродливим чоловіком з розбишацьким вогником в очах і ласим до жінок.
— Ну? — запитав він. — То як їй ведеться?
— Маґді? Добре ведеться…
— Завела собі нового мужа?
— Наскільки я знаю, ні. Не думаю…
— Шкода. Маґда була розкішною жінкою, коли навчилась розпружуватися. На початку ніяковіла, але вчилася швидко, — він криво усміхнувся, вишкіривши коричневі, попсуті зуби. — Шкода, що нікому не випало скуштувати її принад…
Я стримав дрож, руки свербіли.
— Ви все ще одружені.
— Еге ж, — знову зашкірився він. — Може б то навідатися до неї, користуючись своїм правом?
— Ви одружені номінально, не — де-факто. Я маю з собою папери на розлучення.
— І що? — він вичікувально глянув на мене.
— Ідеться про поділ майна. На практиці Маґда володіє пансіонатом з усім устаткуванням, вона сама керувала бізнесом понад двадцять років. За її словами, такою була усна домовленість між вами. Ви сказали, що вона може залишити собі все дрантя, — я трохи повагався. — Якщо ви не погоджуєтеся на таку домовленість, я готовий відстоювати права Маґди в суді. Вона півжиття витратила, щоб поставити свою господарку на ноги. Коли ви її покинули, бізнес був на межі банкрутства.