Розділ 46
— Алло?
— Алло! Це Бренне?
— Так, я Мікаель Бренне.
— Це — Пер, — ким би не був той Пер, він верещав у телефон, як навіжений. Я відставив слухавку на міліметр від вуха.
— Пер? Який Пер?
— Пер з Вестьой. З крамниці, — тепер чоловік повільно й виразно вимовляв кожне слово, ніби розмовляв з недоумкуватим. Мабуть, я таким і був, бо якийсь час ніяк не міг допетрати, хто ж це.
— Алло! Ти ще там? Пригадуєш мене?
І я таки пригадав, нарешті. Літній чоловік у зеленому комбінезоні. Власник крамниці.
— Звичайно я вас пригадую.
— Я чув, ти шукаєш інформацію про двох туристів, які літували тут, коли Арон убив дівчат.
— Шукаю… Маґда телефонувала, сказала мені, що…
— Та все було не так!
— Що не так? Вони не були туристами? Але Маґда казала, що всі в крамниці…
У слухавці виразно почулося зневажливе хмикання.
— Усі в крамниці? Та то збіговисько дурних гусок, старих баб, які пам'яті вже не мають.
— Чому ж ви їм не перечили?
— Я був хворий…
Я випростався у кріслі, притиснув вухом слухавку й потягнувся за ручкою.
— Ага, сподіваюся, нічого страшного?
— Та живий, як бачиш. А тепер слухай, як усе було насправді. Ті двоє, що тоді жили в наметі, не були туристами. Вони проводили на острові кілька осінніх тижнів щороку, бо її чоловік був орнітологом. Він працював в університеті, вів рахунок та реєстрував чисельність морських орлів. Науковцем він був, а не туристом.
— Це точно? Не помиляєтесь?
Знову пирхання у слухавці.
— Звісно, не помиляюсь. Я добре їх знав. Я відвозив їх своїм човном на північний бік острова і двічі на тиждень доставляв їм провіант.
— Річ у тім, що я обдзвонив усіх у нашому краї людей на прізвище Сьоренсен. Ні серед них, ані серед членів їхніх родин не виявилося жодного орнітолога.
— Бо прізвище їхнє не Сьоренсен…
— Як? Маґда сказала…
— … а Вііґ-Сьоренсен. Я ж казав — дурні гуски. Усе не так пам'ятають. Гаральд та Інґер Вііґ-Сьоренсен. Порядні люди…
— Чудово. Продиктуйте по літерах…
Пер продиктував.
— Дякую, дуже дякую, Пере. Сподіваюся, вони є в телефонному каталозі. Якщо ж ні, то, може, в університеті скажуть, де їх шукати.
— Я можу дати їхній старий номер телефону. Хтозна, чи вони його міняли…
Номера вони не міняли. Інґер Вііґ-Сьоренсен мала приємний, добре поставлений голос. Я вже хотів було засипати її запитаннями, але останньої миті стримався і попросив натомість дозволу зустрітися особисто.
— А що вас цікавить? — трохи здивувалася жінка.
— Одна давня справа, яка стосується острова Вестьой. Мені розповідали, що ви з чоловіком часто там бували.
— Так, це правда.
— Чудово. Мені хотілось би перевірити деяку інформацію. Гадаю, ви зможете допомогти.
Жінка вагалася хіба секунду.
— Звичайно. Вам пасує сьогодні надвечір? Скажімо, о шостій?
Інґер Вііґ-Сьоренсен мешкала високо на схилі гори з краєвидом на місто й фьорд. Я вирушив до неї просто з контори, дряпався угору крутосхилом вузькою стежиною поміж рядами маленьких дерев'яних будиночків, які тулилися одні до одних. За якийсь час мені закололо в грудях, звело судомою литки, але я не зважав — приємно було відчути фізичне навантаження. Стара дерев'яна забудова закінчилася, та я дерся вище, доки не дістався туди, куди треба. А тоді став віддихатися, милуючись панорамою міста внизу.
Я очікував побачити перли на шиї, хімічно завиті кучері, каву, подану в крихких порцелянових філіжанках. Натомість мене пригощала дивовижним травним чаєм у керамічних горнятках маленька жіночка в потертих джинсах. Вона мала білосніжно-сиве, коротко стрижене волосся, засмагле, зморшкувате личко.
— Добре для травлення, — мовила вона, подаючи чай.
— А чоловік ваш удома?
— Ой, лишенько… я думала, ви знаєте. Він помер.
— Співчуваю…
Вона лиш махнула рукою.
— Вже одинадцять років минуло. Я навчилася жити сама. То ви з Гаральдом хотіли побалакати?
— Не конче саме з ним. Ви ж бували на Вестьой обоє?
— Ваша правда. Тиждень або два восени багато років поспіль.
— Спостерігали за птахами?
— Морськими орлами. Ви щось знаєте про морських орлів, пане Бренне?
— Та ні, власне кажучи.
— Дивовижні птахи. У 60-х роках їм загрожувало вимирання. Вони дуже вразливі до забруднення навколишнього середовища, та й полювання на них завдало значної шкоди. Але 1968 року орлів взяли під охорону, і тепер ми маємо цілком життєздатну популяцію уздовж всього узбережжя, від Фінмарку до Вест-Аґдера. Мій чоловік мандрував узбережжям, обліковуючи орлів.