— Приємно, коли деякі історії мають щасливий кінець. Бо ж тільки й чутно про загрозу зникнення видів тварин чи птахів.
— Ваша правда, але не варто думати, ніби морські орли вже в безпеці. Он планується спорудження вітряків уздовж узбережжя, а це катастрофа. Орли гинуть у лопатнях вітряків, — очі жінки виблискували, вона досі була надзвичайно жвавою і заангажованою дамою. — Та годі про це. Мушу визнати, ваш дзвінок мене заінтригував. Чим, на вашу думку, я можу допомогти?
— Двадцять п'ять років тому на Вестьой було скоєно два вбивства.
— Добре пригадую, — кивнула жінка. — Анна і… Сірі, так їх, здається, звали. Двоє юних дівчаток.
— Так, і моє запитання просте: чи були ви з чоловіком на Вестьой у той час?
Інґер пильно глянула на мене.
— А навіщо ви про це питаєте, пане Бренне?
— Арон Сьорвік, якого засудили за ці вбивства, є тепер моїм клієнтом. Я повинен з'ясувати, чи є підстави для перегляду справи.
— Зрозуміло…
— То ви були тоді на острові?
— Були, але жили цілком ізольовано, на північному мисі. А про те, що сталося, довідалися аж за кілька днів. То було… та ви й самі можете собі уявити. Все поселення вирувало…
Я аж судомно ковтнув. Вони там були. Вони реально існували. То не був маневр Франка задля відведення від себе підозри.
— Так, я собі уявляю…
— Але я не зовсім розумію. Якщо ви працюєте над цією справою, то мали б знати про наше там перебування.
— Чому? Що ви маєте на увазі?
— Ну, мали б одержати доступ до поліційних документів. Хіба ні? А, отже, мали б знати, що ми там були.
Не дурна жіночка, ця Інґер Вііґ-Сьоренсен!
— Тобто, хочете сказати, що вас допитувала поліція?
— Звісно! Як же інакше!
— Я не знайшов протоколів ваших допитів у матеріалах справи.
— Хіба документи такої ваги можуть просто так зникнути?
— Як правило, не можуть. Не знаю, що там з ними сталося, бо ж справа дуже давня, — я підвівся, гуло все тіло, пройшовся кілька кроків туди й сюди. — Я розраховую на те, що ви зможете пригадати свої свідчення. Розумію, коїлося те дуже давно, але я був би радий, якби ви хоч спробували пригадати.
Вигляд з вікна був просто фантастичний — усе місто, як на долоні.
— Що ж, — невпевнено мовила жінка. — Я спробую. Наші свідчення були скупі. Ми ж нічого не знали. Не знали причетних осіб, нічого не бачили й не чули, бо таборували далеко від житла. Звісно, ми могли тільки навзаєм довести алібі одне одного, але, гадаю, поліція розуміла, що подружжя дослідників не надто добрі кандидати на вбивць. Насправді нічого суттєвого ми розповісти не могли.
Важко сказати, чи був я розчарований. Я наперед знав, що навряд чи світить мені удача, і був до цього готовий. Йшлося більше про те, щоб використати кожний шанс, перевернути кожний камінець, навіть щонайменший, і потім з чистим сумлінням повідомити Аронові про неможливість перегляду справи. Єдиний момент, який пробудив у мені інстинкт мисливця, був нез'ясовний факт зникнення протоколу допиту свідків, але скоріш за все це не мало значення.
Я поставив ще кілька навідних запитань, намагався розкрутити Інґер на подробиці, спонукати її згадати якісь дрібниці, які вони могли бачити, але не надати їм ваги, однак марно. Ще й не питаючи, вже знав, що це — глухий кут. Я допив гіркуватий чай, востаннє глянув на розкішний краєвид з вікна й подякував за гостинність.
Уже майже зійшов до кварталу дерев'яних будиночків, подумки плануючи подальше розслідування, міркуючи, яким боком могли б бути причетними до справи Томас Єґер, Франк і, можливо, подружжя Віснер, як задзвонив мобільний телефон.
— Це пані Вііґ-Сьоренсен. Мені спало на думку… Мабуть, це неважливо, але…
— Я вас слухаю?
— Були ще світлини.
— Світлини?
— Так, поліція забрала кілька світлин.
Удруге опинившись у її передпокої, я ледве переводив подих, а піт цабенів з мене ручаями.
— Які світлини?
— Ходімо зі мною до кабінету, до Гаральдового кабінету…
То була доволі простора кімната. Усі стіни заставлені книжковими полицями з книгами, журналами, теками документів, скриньками та пачками. На єдиному вільному клаптику стіни висів величезний кольоровий постер з зображенням морського орла. Фотограф зазнимкував його, вочевидь, тієї миті, як він кидався на свою здобич. То була дуже виразна світлина: гачкуваті кігті, білий хвіст, брунатні пір'їни розпростертих крил, бурштинові очі.