— Який портрет! — не стримав я захоплення.
— Його величність Haliaeetus Albicilla, — гордо промовила господиня. — Довжина тіла — один метр. Два з половиною метри розмах крил. Найбільший хижий птах Північної Європи.
Розповідаючи, жінка підтягнула маленький табурет, стала на нього, щоб дотягнутися до найвищої полиці.
— Ось візьміть, — вона подала мені кілька маленьких, сірих скриньок. — Поставте їх на стіл, будь ласка.
На кожній скриньці значився 1984 рік і ще якийсь код римськими цифрами. З іншої полиці Інґер досягла теку, позначену тим самим роком.
— Ми, як розумієте, реєстрували й фотографували птахів. Світлини слугували неоціненним допоміжним матеріалом у вивченні поширення орлів на нові ареали. Гаральд вивчав їхні постійні місця гніздувань і таке інше. Але треба було систематизувати фототеку, щоб знати, де й коли ми їх знімали. Коли сталися убивства?
Я назвав дати. Жінка звірилася з каталогом, а тоді вийняла з скриньки три маленькі конверти.
— Тут негативи. Наскільки я пригадую, поліція забрала всі світлини, які стосувалися того періоду. Нам їх так і не повернули.
— Але чому? Що в них шукали?
— Уявлення не маю. Не думаю, що шукали щось конкретне, окрім, хіба, підтвердження нашого алібі. Навряд чи знайшли щось цікаве для себе. У кожному разі, нас більше не турбували. Гадаю, поліція просто намагалася ретельно виконувати свої обов'язки, перевіряла все, що могло б мати хоч якусь дотичність до скоєння злочину.
Мабуть, так воно й було. Криміналісти завжди педантичні, а більшість виявлених фактів переважно не мають жодного значення для справи.
— Можна мені забрати негативи?
— Так, будь ласка. Але я б хотіла, щоб ви мені їх згодом повернули. Це… справа всього Гаральдового життя, і…
Я поклав конверти до кишені, обіцяючи повернути.
Розділ 47
З Ойвіндом Йорданом ми ходили до одного класу в початковій, а потім у середній школі, за винятком одного року, коли він зі своїм батьком жив на Шпіцбергені. Після повернення він був єдиним хлопцем у класі, який вже мав первинні ознаки статевого дозрівання, що прославило його на всю школу: його подивляли, ним захоплювалися. Навіть пригадую, як я йому заздрив. Та коли я одного разу за пивом нагадав йому цю історію, він потемнів на обличчі.
— То було для мене суцільним пеклом, — розповів він. — Напередодні уроку фізкультури я ридав увесь вечір. Найчорніший період мого життя.
Тепер він майже повністю облисів, і мені було цікаво, чи цей факт також мучив його.
— О, Мікаелю! — здивовано вигукнув він, перестрівши мене на сходах. Ми не бачилися три роки.
— Мені потрібна твоя допомога, — мовив я. — Ти ж маєш темну кімнату?
— Темну кімнату? В епоху цифрових технологій? Я відсилаю свої світлини до газет через інтернет. Навіщо мені темна кімната?
— А я гадав…
Ойвінд усміхнувся.
— Та вже добре, маю… З ностальгічних причин. Тільки ж нікому не кажи, бо засміють. Зайдеш до мене?
Доки ми чекали на проявлення світлин, він добув кілька бляшанок пива. Розмова була якась сумбурна, ми перескакували з одного на інше. Ойвінд розповів про своє розлучення, я відповідав розсіяно, раз у раз позираючи на годинника. Зрештою, він зітхнув і підвівся.
— Чудове з тебе товариство, Мікаелю! Три роки не бачилися, а тільки й знаєш, що витаєш десь над хмарами й кажеш «так» і «ні». Що такого з біса важливого на тих фотках?
— Орли.
— Га? Орли?!
— Здебільшого. А може, ще щось… Нумо гляньмо!
Здебільшого там таки були орли. Орли ширяють у повітрі, орли на вершині пагорба терзають здобич, орли полюють на рибу. Орли, самі лиш орли на кожній світлині, за винятком однієї з голою-голісінькою Інґер Вііґ-Сьоренсен. На знимці струнка, засмагла жінка у розквіті своїх літ усміхалася в камеру з таким виразом на обличчі, що я мимоволі позаздрив покійному Гаральдові.
— Мила дама, — промовив Ойвінд. — Це вона тебе цікавить?
— Ні, дещо інше, — відповів я, виймаючи з розчинника одну з світлин. — Ти міг би ось цю збільшити? Не орла, мені начхати на орла. Що там на задньому тлі?
— Наскільки збільшити?
— Щоб не розмилися деталі.
— Спробую…
Проявлення зайняло ще якийсь час. Я терпляче чекав у кухні, попивав пиво, гортав газету. Я намагався ні про що не думати, не давати волі здогадам про те, що нібито побачив на світлині, проте слова газетної статті здавалися позбавленими сенсу, кров пульсувала в скронях, ніби теж відраховуючи секунди. Коли Ойвінд нарешті повернувся, я лиш запитально глянув на нього.