— Вона ж просто була звичайним дівчиськом, — втрутився я. — Може, занадто розкутим, але ж…
Саломонсен рішуче похитав головою, урвав мене на півслові:
— Ні! Не просто дівчиськом. Невдовзі до мене зачастили хлопці. Дехто з них плакав, інші боялися за свої душі. Анна Вестьой мучила їх, зваблювала, спокушала до гріха. Не минала нікого. Навіть Арон, невинне дитя, упав в нестяму та страх через неї. Я ніколи б не повірив, що дівча може потрапити… може так цілковито потрапити в лабети диявола.
У залі було холодно, так холодно, що пара з уст білою хмаринкою зависала в повітрі, однак обличчя Крістіана Саломонсена лисніло від поту. Позаду нього я помітив тінь, хтось стояв на ґанку, за вхідними дверима, й слухав.
— І що ви зробили? — запитав я, сам дивуючись, яким спокійним був мій голос.
— Попросив її прийти сюди. Хотів поговорити з нею, помолитися разом з нею. Я сподівався з Божою поміччю звільнити її душу від зла. Ми сиділи в цій залі, я впав перед нею на коліна, молив її. Молив, щоб вона прийняла Божу милість і Боже світло, та вона лиш посміялася з мене й запитала, чому я так боюся творіння Божого.
— Боїтеся творіння?
— Так. Вона сиділа на лаві переді мною, зняла пальто, охайно склала його й поклала поряд. Вона відхилилася назад, задерла поділ сукенки й запитала, чи цього я боюся. Під сукенкою нічого на собі не мала, була зовсім… і тоді я вже знав…
— Що ви знали?
— Що вона пропаща.
— І ви її убили?
Він безпорадно глянув на мене.
— Що іще я міг зробити?
Від такої відповіді я на мить онімів.
— Ви її вбили тут?
— Ні, вона втекла. Але я швидше бігаю, я наздогнав її унизу, біля моря. А потім помолився за її душу. Відтоді щодня молюся за неї. Що Божої днини.
— Ви хотіли порятувати інших. Але занапастили Аронове життя.
— Знаю, — озвався він за якийсь час. — Я ніколи не мав такого наміру. Я не хотів цього…
— Але зробили. За його душу теж молилися? Чи тільки за власну? Те, що ви вчинили супроти Арона, ніколи не зможете виправити.
Саломонсен трохи повагався і раптом глянув мені просто в вічі.
— Зможу!
Мені руки опустилися. Я відчув слабкість і млість, враз захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову.
— А що з Сірі? Чому ще й вона мусила померти? Вона ж не була…
— Сірі? Мила, маленька Сірі? — його сміх, короткий і гострий, несподівано різонув вухо. — Ха! Вона аж ніяк не була втіленням невинності, яку вдавала. Арон, запитайте Арона… вона зваблювала його бісиками в очах, тілом, усім своїм єством. Я вбив її заради нього, щоб врятувати душу Арона, доки він не погрузнув у гріху… і він теж…
Далі ми сиділи якийсь час мовчки. Я вимкнув портативний диктофон, що лежав обіч мене на лаві, тихо зумкотів і блимав зеленою лампочкою, поклав до кишені. Тінь з-під дверей зали зникла. Я відчув, як скаменіла спина й плечі. У лівій скроні застугонів біль. Я підвівся.
— Ходімо, Саломонсене, — мовив я. — Мені треба вийти на свіже повітря.
За порогом чекав Франк Ланде.
Розділ 50
Я був здивований сонячному сяйву надворі. Повсть хмар усе ще важко нависала над островом, та ген-далеко на західному прузі неба, над морем, виднілася чиста блакить, з якої прозирало низьке сонце. Червонувате, майже оранжеве сяєво давало відчуття тепла, але то була сама лиш ілюзія. Надвечірнє повітря дихало прохолодою, пахло водоростями та солоною водою.
Франк стояв спиною до нас, пихкав сигаретою. Крістіан Саломонсен заціпенів, побачивши його.
— Франку! — окликнув я його. — Я бачив твою тінь, здогадався, що то ти. Ти спізнився.
Той тільки знизав плечима.
— Чув нашу розмову? — запитав я, і Франк кивнув.
— Так. Боявся вам завадити, боявся, що Саломонсен замовкне і нічого вже більше не скаже, тому сховався на ґанку. Та найголовніше я почув.
— Добре. Я, про всяк випадок, записав зізнання на диктофон.
За весь час розмови Франк жодного разу не глянув на Крістіана Саломонсена. Ніби його й не було тут. Ефект виявився дивовижним. Саломонсен став неспокійним, рвучко ходив туди й сюди, майже бігцем. Нарешті Франк подивився на нього безбарвними, мов камінь, порожніми очима.
— Ти арештований, — мовив він. — Ти арештований за два вбивства.
Я розтулив рота щось сказати, але Саломонсен мене випередив.
— Франку, мені шкода… Я каюся за те…
— Помовч! — гаркнув Франк. — Просто помовч!