Зовсім по-іншому виглядали її спогади про книги, які вона читала без жодної системи, просто відчувши у якийсь певний момент потребу прочитати саме це.
Таке читання було дуже схоже на проживання тексту, і Сарона ще кілька днів після того, як дочитувала книгу, ловила себе на тому, що подумки дискутує з кимось із героїв чи з автором. Тоді її зовсім не втомлювали складні і довгі описи, шматки тексту, які доводилося перечитувати по кілька разів, аби зрозуміти. Навпаки, у неї з’являвся майже спортивний азарт докопатися до самого дна кожного речення, а за кожним новим прочитанням відкривалися численні можливості розуміння, інтерпретації порівнянь із прочитаним, продуманим, прожитим раніше. Ці книги теж забувалися, але забувалися значно повільніше і по-іншому. Зникали з пам’яті другорядні деталі, або навпаки, лише вони і залишалися, але щоразу ці деталі, описи і порівняння пригадувалися їй у певних життєвих ситуаціях і раптом ставали узагальненою моделлю такої ситуації, або навпаки, спонукали сприймати дійсність як модель для створення значно переконливішої чи багатограннішої паралельної реальності книг. Така гра з постійним перетворенням дозволяла їй відчути дистанцію до дійсності, сприймати її як вигадку і відчувати себе у такий спосіб значно більш захищеною.
Впертість власної пам’яті, яка відмовлялася зафіксувати те, що у даний момент видавалося їй неактуальним, а потім поверталася до цього з якоюсь на перший погляд цілковито алогічною мотивацією, спершу дратувала Сарону, і вона продовжувала робити спроби упорядкувати механізм власного сприйняття. І часом їй це навіть удавалося, але кількість затрачених зусиль була настільки неадекватною до результатів, що Сарона здалася, і основним критерієм для читання того чи іншого тексту стало схоже на примху бажання прочитати саме це і саме зараз.
Тоді Сарона вперше зіткнулася з дивною закономірністю, якої не помічала раніше. Їй завжди здавалося, що підпорядковувати власні бажання необхідності чи прийнятому рішенню набагато складніше, ніж дослухатися до власних бажань і жити у відповідності з ними. Вона вважала набагато важчою для себе потребу виконувати чітко розплановані заздалегідь дії, аніж самостійно і спонтанно визначати перебіг дня залежно лише від власних потреб. Коли їй доводилося встати вранці, піти до бібліотеки і цілий день працювати над якоюсь наперед заданою темою, це здавалося страшною несправедливістю, і було дуже шкода втратити численні гіпотетичні альтернативи, які могли б зробити цей день набагато приємнішим, цікавішим, змістовнішим, якби тільки вдалося позбутися нудної рутини.
Але раптом виявилося, що для неї, як і для більшості людей, долання цього спротиву насправді є набагато легшим, ніж необхідність щомиті приймати рішення, які визначають подальший перебіг дня, ризикуючи вчинити неправильно, даремно втратити час, зіпсувати собі настрій власною контрапродуктивністю чи просто забути щось важливе і термінове. Коли всю відповідальність за помилки і невдачі доводилося нести самостійно, кожна дрібниця раптом обростала масою складних і неоднозначних рішень, різноманітних небезпек і наслідків, про які можна було не думати, просто виконуючи поставлені кимось завдання.