Звичайно, що він не може ставитися до цього по-іншому, якщо народився і виріс у замку, і схожих, збережених та відреставрованих замків у тутешній околиці більше, ніж супермаркетів. Хоча буденність його ставлення до всіх цих предметів сильно відрізнялася від ставлення, наприклад, істориків та мистецтвознавців, які працюють у Вартбурзі чи інших великих державних замках. Ці люди також проводять усе життя серед пам’яток, знають про них усе, що тільки можливо знати, мабуть, сильно втомлюються від туристів та неминучої у цій професії бюрократії. Думаю, що і вони більшість часу проводять у роздумах, де взяти кошти на ремонт даху, підлоги чи реставрацію вікон, але говорити про це з відвідувачами їм не хочеться. Навпаки, у них загораються очі, коли вони мають рідкісну нагоду розповісти не лише звичні туристичні байки чи поділитися побутовими труднощами, а й згадати якісь більш особисті речі, що пов’язують їх із цим замком, — дослідження, теми дисертацій, наукових статей, останні відкриття і плани на майбутнє.
Напевно, саме тому їхні розповіді справляють зовсім інше враження. І справа навіть не в тому, що вони фахівці. Наш знайомий барон також надзвичайно добре орієнтується у найрізноманітніших архітектурних та реставраторських тонкощах і дуже цим пишається. Замок став змістом його існування, увесь свій вільний час і сили він витрачає на те, щоб відремонтувати, відреставрувати, зберегти, не втратити. Як музейний працівник, тільки без зарплатні і з колосальними фінансовими та трудовими затратами. Навіть у відпустку не їздить, аби заощадити кошти і час. Справжнє подвижництво. Але коли він розповідає про все це, чомусь складається враження, що якби замість замку в нього був звичайний двоповерховий будинок на шести сотках із гаражем і терасою, він ставився б до його догляду так само ретельно і самовіддано, детально оповідаючи долю саджанців на грядочці під вікном та описуючи спосіб функціонування кожного зі своїх тринадцяти поливальних апаратів.
Це, напевно, і є те, про що ти писав у своєму листі. Коли смаки і життєві пріоритети є не власними, а успадкованими чи пасивно перейнятими від оточення. Усе це зовні виглядає абсолютно бездоганно, і цей милий чоловік здатен помітити найдрібніші недоліки в імітованих історичних інтер’єрах будь-якої доби, він освічений і впевнений у власній непересічності, бездоганності смаку, відчутті стилю і потрібності власної місії. І правильно переконаний. Але у всьому цьому бракує його духовного зв’язку з цим замком, хоча, можливо, я упереджена і просто не встигла цього помітити за кілька коротких днів, які ми провели там.
Останнього вечора барон із гордістю провів нас по всіх кімнатах, розповідаючи дорогою короткі рекламні інформації про своїх предків — хто з них був особливо наближеним до королівського двору і які це мало територіальні наслідки для маєтку, які жінки вважалися найбільшими красунями, як саме відбувалися добудови та модернізації приміщень. У кількох кімнатах із хаотично нагромадженими шафами різних періодів зберігається родинний архів і навіть листування біженців, які переховувалися тут під час Другої світової війни і всі до одного врятувалися. На жаль, ми лише кілька хвилин провели у цих кімнатах, які сподобалися мені найбільше, але господар явно не вважав їх цікавими для огляду. Я не стрималася і запитала його, чи не хотів би він, аби хтось із дітей зайнявся дослідженням історії власного роду. Барон здивувався і сказав, що безробітних істориків не бракує, він готовий навіть запропонувати невеличку стипендію комусь, хто впорядкує всі ці папери, щоб можна було віддати їх до якогось місцевого музею. Але власних дітей йому для цього шкода.
Знаєш, я тоді дуже чекала цієї поїздки і захоплено сприймала все, що бачила. Пам’ятаєш, як я тішилася навіть несподіваній крихітній перукарні в одній із ще римських кам’яниць середмістя Реґенсбурґа, у цій перукарні волосся фарбували лише у «креативні» кольори — синій, зелений, червоний, ніяких наближених до натуральних. Відповідними були і зачіски. Тоді з цієї перукарні вийшла жіночка років п’ятдесяти, у звичній джинсовій уніформі, кедах, із волоссям яскраво-зеленого кольору та екологічно свідомою текстильною торбинкою в руках, і попрямувала просто на закупи. Така собі альтернативна домогосподарка.
А потім я приїхала у Реґенсбурґ іще раз, із групою. Це було влітку, і місто виглядало значно жвавішим, чудова погода, обід над Дунаєм, повна ідилія. Але знаєш, мені було страшенно нудно. Я відчувала себе на роботі, яку зобов’язана виконувати якісно, але того разу робота не давала мені задоволення. Не знаю, в чому саме була причина мого тодішнього настрою, але я раптом дуже гостро відчула, що всі ці фантастичні краєвиди, гарні ракурси міських вуличок, подорожні кумедності мають сенс лише тоді, коли можеш із кимось поділитися ними, бо коли я переповідатиму тобі про те, що бачила згодом, це вже буде зовсім не так цікаво, як переживати усе разом. Наша попередня поїздка була значно менш спланованою, ми часто губилися, опинялися без ночівлі у чужому місті і шукали перший-ліпший готель, ми відсипалися вранці, замість того щоб бігти оглядати туристичні приваби, і саме ця спонтанність і зробила враження такими сильними і яскравими. Оглядання міста з екскурсоводом було значно більш інформативним, але половину інформації я пропустила повз вуха, намагаючись не заснути на ходу.