Я пригадую, як ми снідали в саду всі троє. У дитинстві я завжди вставав рано, але мені ніколи не вдавалося випередити пані Мілю. На момент мого прокидання вона переважно уже була вбрана і бадьоро поралася по господарству, поки я, ще напівсонний, спускався сходами до кухні. Ми виносили у сад усе для сніданку, і це займало досить багато часу, бо пані Міля і бабуся Аліція ніколи не їли абияк, стіл завжди мав бути дбайливо накритий. Біла скатертина завжди була ідеально чистою, накрохмаленою і випрасуваною. У бабусі в креденсі акуратні стосики таких скатертин ручної вишивки білим по білому, перекладені лавандою і ялівцем, займали цілу полицю. Цікаво, чи збереглася у цьому краєзнавчому музеї хоча б частина бабусиного посуду, не розумію, чому батьки не забрали його. Порцеляновий кавник зі спеціальною підставкою-підсвічником, щоб кава не вихолола надворі. Керамічні, зроблені вручну на крузі бабусиним знайомим гончарем горнятка для ранкової кави, досить великі, бо каву вранці пили з підігрітим молоком або збитими вершками і варили у срібній джезві. Пообідню каву бабуся готувала у мідній джезві, з кардамоном і цитриною, її пили без молока із маленьких порцелянових філіжанок. Порцеляна обов’язково мала бути кольору слонової кістки, бабуся не визнавала ніякого фаянсу, а тільки справжню тонесеньку порцеляну, яка видавала особливий мелодійний звук, коли горнятко ставили на блюдце.
Часом бабусі наливали собі до пообідньої кави по чарочці вишнівки і пекли крихітні тістечка, посипані брунатним цукром. Вранці пані Міля часом пекла хлібці з висівками і подавала їх до сніданку ще теплими, розрізала навпіл і намащувала маслом, яке тануло всередині хліба. Коли вставала бабуся Аліція, все вже було готово, біля кожної тарілки стояла срібна підставка на варене яйце, а у спеціальні срібні вазочки пані Міля розкладала домашній джем. Бабуся Аліція завжди готувала дуже смачні джеми, з цілими шматочками фруктів, не дуже солодкі, міцно приправлені цинамоном. Я досі пригадую, як смакували хлібці пані Мілі, на які я щедро клав собі бринзи й аґрусового джему.
Мені не хочеться думати, що все це потрапило у чужі руки, а особливо у руки тих, для кого це просто срібло чи порцеляна, вартість якої вимірюється самими лише грошима.
Не знаю, як бабусі вдалося зберегти стільки непотрібних за мірками того часу речей у голодні воєнні та повоєнні часи. Мабуть, цього було ще більше, частину довелося розпродати і виміняти на продукти, вона ніколи про це не говорила, але більше ні в кого, крім неї, я не бачив такої кількості срібного посуду, і після літа, проведеного в бабусі, мені бракувало цих крихітних виделок, якими їли шарлотку, бракувало чарок для вишнівки, в які мені наливали яблучного соку, бракувало гарячого шоколаду, який найкраще смакував із бабусиного порцелянового горнятка. А найбільше мені бракувало горища, на якому бабуся обладнала бібліотеку. Полиці з книгами до самої стелі, невеличкі розкладні драбини, кілька крісел і лампи, які переносилися з місця на місце. Я часто проводив там цілі дні, розглядаючи старезні географічні та анатомічні атласи, словники і томи якогось допотопного видання брокгаузівської енциклопедії. У більшості цих книг я не міг прочитати ні слова і лише розглядав малюнки, але ці малюнки були такими філігранними, що я досі можу із заплющеними очима відтворити схожі на топірець контури стародавньої Ассирії чи кокетливі вигини Єгипту, які нагадують жіночий черевичок, що впирається в землю кінчиками пальців. Цієї бібліотеки мені шкода, мабуть, ще більше, ніж бабусиного посуду. Назви більшості з предметів посуду я знаю лише німецькою, тому мушу вживати якісь кострубаті конструкції, типу пристрій для вилущування вишневих кісточок чи щипці для розколювання брунатного цукру, коли хочу пояснити, про що мені йдеться. І я досі переконаний, що навіть найдосконаліші сучасні пристрої для вилущування вишневих кісточок ніколи не зрівняються зі старим бабусиним, у якому мене найбільше зворушував срібний ланцюжок і крихітна металева бирка з вигравіруваним іменем майстра.
Напевно, предмети займають стільки місця у моїх дитячих спогадах, бо я не пригадую, про що саме розмовляли бабуся Аліція і пані Міля. Вони багато читали і часто говорили про літературу, але тоді я не дуже багато розумів із цих розмов, хоча не певен, що і тепер зрозумів би набагато більше, бо куди мені до їхньої освіченості. Бабуся багато читала і мені. Навіть тоді, коли я давно вмів читати сам. Деякі книги для мене просто не існують без звуку її голосу. А деякі взагалі існували тільки для мене. Було кілька німецьких і французьких книг, які бабуся переклала мені. Вона читала мені з рукопису, а я розглядав малюнки в оригіналах, які були видані ще за часів бабусиного дитинства. Я вже навіть не пригадую, чи подобалися мені ці історії і що саме це були за книги, мабуть, якісь трохи старомодні моралізаторські історії, можливо, Жан Поль, якого бабуся обожнювала, чи Йоганн Непомук Нестрой, можливо, що і Гофман, якого я любив найбільше. Це не має значення, важливим був сам ритуал, коли таємницю тексту, що його я тримав у руках, озвучував знайомими мені словами бабусин голос. У цьому була якась магія, як у порипуванні старих грамофонів. Навіть у пізніших вінілових дисках ще збереглося трохи тієї магії, заступленої тепер акустичною стерильністю цифрового звуку.