А кругом голови сто кричущих голів,
сто облесників слину пускали;
А гарчання його, — як бурхливий потік,
що несе руйнування й загибель.
Він смердить, як тюлень, ззаду — наче верблюд,
як у Ламії перед немитий.
Отаке-то страхіття угледівши, він
не злякався, не дався на підкуп,
А ще й досі невтомно воює за вас.
От недавно, минулого року,
На хвороби напав невсипущий поет —
за гарячки й пропасниці взявся,
Що як змора душили батьків по ночах,
та й дідам не давали дихнути.
1040 І, прилігши на постіль до тих громадян,
хто шукає дозвілля й спокою,
Накидали їм позови, виклики в суд,
вимишляли доноси та скарги;
Не один, було, кинувши ліжко в страху,
полемарха метався шукати!
І такому захиснику, другу в біді,
визволителю вашого краю,
Учинили ви зраду торік, коли він
кидав сім'я нової науки!
Не могли ви збагнути високих ідей
і дали їм так марно пропасти,
І коли б не робив узливання поет,
присягається він Діонісом,
Що ніхто і ніколи ще кращих промов
не чував з комедійної сцени.
Отже, стид вам, що ви не відразу могли
перевагу його зрозуміти!
А поета так само шанують знавці,
його слава ні трохи не меркне,
1050 Хоча він, обігнавши своїх ворогів,
погубив тим і замисел власний.
Диваки, пам'ятайте пораду мою:
коли хто із поетів захоче тепер
Відшукати й сказати вам слово нове, —
Величайте такого, шануйте, любіть,
Зберігайте укохані думи його,
Поскладайте в кошівниці, в скрині замкніть,
Замість яблук та груш.
Отоді, коли зробите так, через рік
Будуть ваші плащі
Розумінням належним пахтіти.
Перша половина хору
1060 В дні минулі, в дні далекі
і в танках були ми мужні,
І міцні на війні;
І ніхто, ніхто не міг нас
пересилити в нічім.
Так було колись, було!
Все минуло. Наче крила лебедині,
Білі голови у нас.
Але є в старих руїнах
зерно сили молодої!
Знаю, краща наша старість,
Ніж сучасного юнацтва
Довгі кучері, і постать,
1070 І гладкий, широкий зад.
Провідця першої половини хору
Глядачі, коли б хто-небудь зачудовано спитав
Про мою осину постать, перетягнений живіт,
І навіщо нам ці жала, і яка причина їх, —
Все це легко я з'ясую
навіть тим, хто муз не знав.
Тільки ми в країні нашій,
ми, хто має жала ці, —
Діти Аттики, природні, давні жителі її.
Плем'я мужніх, ми багато
потрудилися в боях,
Боронивши рідну землю в час,
як варвар наступав.
Він вогнем обкинув місто,
чорним димом нас душив,
1080 Щоб насильно відібрати
наші гнізда й стільники.
Ми списи й щити побрали,
в поле вибігли ту ж мить
І, терпкою люттю п'яні,
дружно з ворогом стялись —
Воїн з воїном, пліч-о-пліч,
гнівно губи гризучи.
Стріли хмарами летіли, заступали сонця світ,
Але нам боги сприяли, на ніч ми перемогли:
Перед тим сова недаром облетіла табір наш!
Утікав безладно ворог, ми погналися услід,
В щоки, в брови їх кололи,
били вістрями у зад.
Ще й тепер у царстві персів
ходить поголоска скрізь:
1090 «Що на світі найстрашніше?
Гнів аттицької оси».
Друга половина хору
Був страшний я, був потужний
і нікого не боявся.
В морі бив недругів,
Випливаючи далеко на військових кораблях.
Не старались ми тоді
Красномовно говорити. Не любили
Хитросплетених обмов.
Веслярів міцних і вправних
шанували ми. Тому-то
Стільки міст забрали в персів,
І держав, і дань здобули,
1100 щo тепер так легковажно
Розкрадають юнаки.
Провідця другої половини хору
Нас оглянувши уважно, ви побачите в ту ж мить,
Що життям і всім звичаєм ми скидаємось на ос.
Ні одна жива істота, як роззлостити її,
Не поводиться так люто,
так запальчасто, як ми.
Та й у навичках усяких теж нагадуємо ос.
Ми збираємось роями і, як оси, летимо
Хто туди, де одинадцять, хто до архонта, одні
В Одеоні засідають, інші десь коло стіни
1110 Збились купою тісною і, пригнувшись до землі,
Ледве видно ворушаться, мов черва у стільнику.
Та всілякої поживи завжди досить є у нас;