Донья Ельвіра. Ах, лиходію! Тільки тепер я зрозуміла тебе цілком!.. І, на біду мою, зрозуміла тебе надто пізно, коли мені загрожує розпач та мука!.. Але знай, що твій злочин не минеться тобі безкарно і що те саме небо, з якого ти глузуєш, покарає тебе за твою зрадливість!
Дон Жуан. Сганарелю, чуєш? Небо!
Сганарель. Подумаєш — небо!.. Знайшла чим лякати!
Дон Жуан. Пані…
Донья Ельвіра. Досить! Я нічого більше не хочу слухати… Я й так шкодую, що вислухала надто багато. Це малодушність — дозволяти, щоб тобі ще й пояснювали твою власну ганьбу; в таких випадках благородне серце з першого ж слова повинно зважити для себе все. Не чекай, що я вибухну тут докорами та прокльонами — ні, ні!.. Гнів мій не такий, щоб виливатися марними словами, вся лютість моя збережеться для помсти. Кажу тобі ще раз: небо покарає тебе, підступний зраднику, за те лихо, що ти мені заподіяв, і якщо ти не боїшся неба, то бійся принаймні гніву зневаженої жінки!
Сганарель (набік). Якби ж то могло озватися в ньому сумління!
Дон Жуан (після хвилинного роздуму), А тепер поміркуймо. про те, як його найкраще взятися до нашої любовної пригоди.
Сганарель (сам). Ах, та й паскудному ж господареві мушу я служити!
ДІЯ ДРУГА
Сцена являє собою сільську місцевість на березі моря.
Шарлотта. Ох та й добре ж як, П’єро, що ти опинився там саме вчасно, — ну, чисто як уродився!
П’єро. Ще б пак! Були б вони тепер у чорта на болоті… Ледь-ледь обоє не потонули.
Шарлотта. Виходить, то вранішній вітер беркицьнув їхнього човна у море?
П’єро. Ось постривай-но, Шарлотто, я розкажу тобі усе з початку й до кінця — отак, як воно було; бо ж, як то кажуть, я перший їх побачив,' побачив ото їх перший я. Тож я й кажу: тинялися ми собі по березі моря — я та гладкий Лука… Дуріли та пустували з ним удвох — один одному в голову грудками землі кидали… Адже ж ти знаєш, гладкий Лука охочий до пустощів, та й я теж не від того, щоб пожартувати. Отож ми з ним удвох дуріємо собі та дуріємо, коли це — гульк! — аж бачу я, наче віддалік щось у воді вовтузиться та ніби, плигаючи по хвилях, до нас пливе. Спочатку я те дуже добре бачив, а потім раптом бачу, що вже нічого я не бачу. «Агов, Луко! — кажу. — Либонь, отамечки люди плавають…» — «Чи не попутав тебе часом нечистий, — каже він до мене, — це тобі чорна кицька памороки забила, туману на тебе напустила, що тобі замерещило перед очима». — «Хрест мене побий, — кажу, — зовсім не замерещило мені перед очима, а то ж таки люди». — «Бреши! — каже. — Тобі полуда на очі сіла». — «Хочеш, вдаримо об заклад, — кажу, — ніякої полуди в мене немає, — кажу, — а то два чоловіки, — кажу, — ще й пливуть вони прямісінько сюди», — кажу. «Сто чортів! — каже він до мене. — Б’юся об заклад, що ні». — «Ого! — кажу, — ну, то заложімося на десять су, — хочеш?» — «Авжеж, хочу, — каже, — ось маєш і гроші на заставу», — каже. А яз глузду ще не з’їхав, знаєш, ще не сказився, та узяв, та й кинув на землю аж чотири су цілісінькі, та ще п’ять су дрібняками, — та так ото немов одним духом хильнув скляночку вина. Адже ж я, нівроку мені, одчайдушний, мене не сполохаєш!.. А тут я вже добре знав, що робив. Мені пальця в рот не клади! Не встиг я й гроші на кін поставити, коли це бачу, — та вже зовсім добре бачу, — двійко людей у морі, та ще й знаки подають, кличуть нас на підмогу; я відразу ж — хап! — та й почав збирати грошенята. «Ага, Луко, — кажу, — диви, он вони нас кличуть; нумо мерщій до них на допомогу!» — «Ні, — каже він до мене, — я через них гроші програв». Он як! Ну, та й почав же я його стидати та йому докоряти, — насилу-таки його умовив; ускочили ми з ним у човен, сяк-так почали веслувати і таки витягли їх з води. Ну, а по тому привів я їх до себе та й посадовив коло вогню, а по тому вони пороздягалися гольцем голі й почали сушитися, а Сотому прийшло ще двойко з тієї ж банди, та тільки ті самі врятувалися, а потім Матюріна прийшла, і почали вони на неї і очима, і бровами моргати… Ось воно як було, Шарлотто! Отака зі мною сталася несподівана пригода.
Шарлотта. Ти мені казав, П’єро, що один з них там такий уже красунчик, гарніший за всіх інших.
П’єро. Еге ж, то господар. Він, мабуть, великої-великої руки пан, бо ж усе вбрання його гаптоване золотом — аж від верху й до самісінького низу; та й ті, що йому прислуговують, теж пани справжнісінькі; а проте хоч який він пай вельможний, а таки був би втопився, коли б, не нагодивсь я на ту пору, — голову собі дам відрубати, коли це не так.