Саме в такому зображенні героя і полягало новаторство великого драматурга, який прийшов до реалістичного зображення як свого персонажа, так і всієї його історії. Типовість Дон Жуана ввела в оману навіть критиків, які почали шукати його прототип у придворних колах, не зрозумівши, що він увібрав у себе риси багатьох представників аристократичного суспільства.
Блискучий промовець, Дон Жуан жодного разу не захистив честі свого дворянського стану, вади якого так переконливо викрив Сганарель. Його гіркі думки через сторіччя в дещо іншій формі повторить безсмертний Фігаро Бомарше. Живучи сьогоднішнім днем, миттю, Дон Жуан щирий, коли освідчується в коханні якійсь жінці, що її він уперше бачить, і йому байдуже, чи одягнена вона в гаптовану сукню знатної дами, чи в простеньку сорочку сільської дівчини, чи звуть її Ельвірою або Матюріною. І він вірить, щиро вірить у свою миттєву любов — так само, як і в те, що вона швидко зникне, витіснена новим почуттям. У відповідь на докори Ельвіри, своєї чергової жертви, Дон Жуан признається, що він зовсім не вміє прикидатись. І водночас він добре знає ціну лицемірству. В одному із своїх останніх монологів він блискуче викрив «модний порок» — «привілейоване лицемірство», що його вважають доброчесністю. Він каже приголомшеному Сганарелеві, що віднині сам хоче прикритися машкарою лицемірства, — адже це надійно, навіть якщо його викриють, «вся зграя» заступиться за нього. Так Мольєр помстився тартюфам із «Товариства святих дарів» за заборону своєї комедії.
Вже згадувалося, що Дон Жуана наділено рядом позитивних рис, а інколи Мольєр ніби підкреслює благородну поведінку героя. Можливо, це слід пояснити тим, що Мольєр намагався відійти якнайдалі від традиційного релігійно-моралізаторського образу Дон Жуана. А проте, незважаючи на окремі привабливі риси Дон Жуана, образ його антидемократичний у своїй основі. Про це свідчать сцени із Сганарелем, з П’єро, у яких Дон Жуан виявляв свою зневагу до представників третього стану. Він не гребує навіть тим, щоб, забувши про свою дворянську честь, наживатись на них: Подібно до того, як граф Дорант оббиратиме міщанина Журдена, так і Дон Жуан намагається обібрати буржуа Діманша. Автор закінчує п’єсу «небесним покаранням» героя, тобто ніби йде за встановленими зразками, і його розбещений і аморальний грішник потрапляє до геєни вогненної. Але такий фінал надто вже нагадував буфонаду. Справді, Дон Жуан з криком зникає в полум’ї. Та слідом за цим чути голос Сганареля: виявляється, всі задоволені покаранням негідника, тільки йому не пощастило, бо він втратив свою платню. Тричі повторювана фраза про втрачені гроші викликала не почуття побожного жаху чи священного трепету, а веселий сміх глядачів.
Не менш переконливо і реалістично, соковитими барвами намальований багатогранний образ Сганареля. Він далеко відходить від традиційно-фарсового образу слуги, джерела комізму і жартівливих витівок. Сганарель Мольєра практичний і хитрий, добропорядний і побожний, часом примітивний і боягузливий, але наділений здоровим глуздом. Цей образ викликав особливу ненависть церковників. У памфлеті, спрямованому проти Мольєра, один з натхненників кампанії наклепів Рошмон писав, що той «сміється з релігії і проповідує вільнодумство, роблячи велич божу іграшкою в руках театрального пана і його слуги-атеїста, який глузує з неї, слуги, ще безбожнішого, ніж його господар…». Обурення Рошмона посилювалось тим, що безбожнику Дон Жуанові протистояв лише «дурнуватий і обмежений» Сганарель, який вірить у «чорного монаха», а захищаючи релігію, «розквашує собі носа», тобто його доводи на користь релігії лише роблять іще переконливішими безбожні думки Дон Жуаиа.
Сганарель — образ у п’єсі надзвичайно важливий, оскільки саме завдяки йому автор глибше розкриває образ головного героя. У численних суперечках з Дон Жуаном Сганарель доводить негідність його поведінки, викликаючи у того сміх або таку відповідь, що примушує замовкнути простакуватого слугу. І все ж Сганарель переконаний у несправедливості вчинків свого пана, страхає його небесною карою, з якої Дон Жуан лише глузує. У цих епізодах автор досягав подвійної мети. Він дискредитував не тільки мораль і поведінку великого дворянства, а й саму релігію, оскільки докази Сганареля, якими він намагається її захистити, настільки наївні, незграбні й двозначні, що досягають протилежного наслідку. Його здоровий глузд, народна кмітливість далекі від розуміння євангельських чудес, які він замінює зрозумілими всім реаліями навколишньої дійсності і тим самим заперечує релігійні твердження про виникнення матеріального світу, непорочне зачаття тощо.