— Чудове море! Усе пропало! Не буде більше ні розваг під вітрилами, ні купання, ні улову великих щук! Не буде штормів, ані прозорої криги! І місяць ніколи більше не милуватиметься своїм віддзеркаленням у тихій воді! І берег уже не берег — усе пропало!
Мумі-троль примостився поруч і спробував його розрадити:
— Море повернеться! Усе повернеться на свої місця, як тільки комета полетить собі геть. Повір мені!
Але Нюхмумрик не вірив.
— Як нам потрапити на протилежний бік? — несподівано запитав Хропусь. — Ми не встигнемо обійти прірву за два дні…
Відповіддю йому було мовчання.
— Треба зібрати нараду, — стрепенувся Хропусь. — Я пропоную себе за голову й секретаря. Хто які має пропозиції?
— Перелетіти… — мовив Чмих.
— Обійти… — запропонував Мумі-троль.
— Не меліть дурниць! — урвав їх Хропусь. — У нас немає часу на дурниці. Ваші пропозиції одноголосно не приймаються. Висувайте нові…
— Сам висувай! — розсердився Мумі-троль. — Інших можливостей не існує! Так і запиши у своєму обдертому зошиті, що після прильоту комети від нас залишиться хіба мокре місце, бо вже навіть Нюхмумрик не вірить у наші сили!..
Навколо запала цілковита тиша.
Раптом Нюхмумрик зірвався на рівні ноги:
— Ми передибаємо провалля на ходулях і виграємо час!
— Вірно! — підтримав його Мумі-троль. — Чудова ідея! Звичайно, ходулі! Покваптеся! Треба роздобути ходулі, і тоді ми порятуємося й повернемося додому!
Усі кинулися на пошуки.
Ніде не знайти стільки необхідних речей, як на морському березі.
Мумі-троль роздобув щоглу, розламану навпіл, Хропся — держак від мітли та весло, Нюхмумрик — вудку й флагшток, Чмих — жердку й поламану драбину. А Хропусь повернувся до лісу і виламав там дві однакові за довжиною гілляки.
Потім усі знову зібралися докупи, щоб опанувати мистецтво пересування на ходулях. Нюхмумрик чувся на ходулях, наче на власних ногах, і показував іншим, що та як слід робити.
— Ширше крок! — командував він. — Не думайте! Довіртеся своїм відчуттям! Не дивіться вниз, бо втратите рівновагу!
— Мені паморочиться в голові! Мене зараз знудить! — скиглив Чмих.
— Послухай, Чмиху! — існував лише один спосіб заспокоїти малого, і Нюхмумрик про це знав. — Цілком можливо, що на дні моря лежать затонулі скарби…
Скиглія одразу ж перестало нудити.
— Погляньте на мене! — загукала Хропся. — Я навчилася! Я зуміла! Я зовсім не думаю, лише відчуваю…
— Хто б сумнівався! — буркнув її братчик.
За вправами минула година, врешті Нюхмумрик сказав:
— Тепер я вірю — ми впораємося. Час вирушати в дорогу!
— Я ще не готовий! Мені ще треба повчитися! — заблагав Чмих, крадькома кинувши погляд на морське дно.
— У нас немає часу, — не піддався на вмовляння Нюхмумрик. — Пильно вважайте на слизький намул та шпарини у дні. Ідіть за мною услід!
Вервечкою, з ходулями під пахвами, друзі зійшли у червоний присмерк провалля. Вони сковзалися й шпорталися в морських водоростях і ледве бачили один одного у клубах вогких випарів.
— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що відповідальність за все повністю лежить на вас? — запитав Чмих.
— Так-так, пам’ятаємо, — заспокоїв малого Мумі-троль. — Не хвилюйся.
Перед ними розпростерлося дно мертвого моря. Вигляд воно мало невтішний. Розкішні корони морських водоростей, що колись погойдувалися у прозорій воді, тепер зів’яли й почорніли, а в поодиноких калюжах відчайдушно тріпалася риба. У повітрі витав сморід. Медузи й маленькі рибки задихалися без води, Хропся металася навсібіч, підбираючи їх і зносячи до калюж.
— Ось так, ось так, — примовляла вона, — зараз вам полегшає…
— Як мені їх шкода, — мовив Мумі-троль. — Але ми не встигнемо врятувати усіх…
— Хоч кількох, — гірко зітхнула Хропся. Вона видряпалася на свої ходулі й рушила вслід за рештою.
Комета з дна провалля видавалася набагато більшою й немов тріпотіла та мерехтіла у водяних випарах мертвого моря.
Схожі на довгоногих комах, друзі все глибше й глибше спускалися в надра морського дна. Де-не-де здіймалися велетенські скелі піщаника — їхні вершини були колись острівцями, до яких приставали прогулянкові кораблики, а навколо у воді плюскотіла дрібна звірина.
— Тепер ніколи не наважуся плавати на глибині, — зізнався Нюхмумрик. — Як уявлю собі, що таїться у безодні піді мною…
Він зазирнув у розколину, де ще не висохла вода і вирувало якесь загадкове життя.
— Але тут гарно! Моторошно й гарно… — додав Нюхмумрик. — Подумайте лишень, тут не ступала іще нога жодної живої істоти!