— Сказав же тобі — холодно.
— Добре, він донаскакувався, що його запроторили до Петропавлівки. Фортецю маю на увазі. А потім загнали до Сибіру.
— Стосовно Петропавлівки вже тепліше, а Сибір — зовсім холодно, пробач за каламбур.
— Сирота, ти садюга. Я від твого еМ-Ге Чернишевського в Університеті ледь не посивів. Більшої нудоти, ніж його роман «Что делать?», світ не бачив.
— Гріх тобі, друже, так казати про улюблену книгу вождя світового пролетаріату. А взагалі — вам саме пощастило. Бо я на своєму факультеті мусив ще й філософські праці цього полум'яного революціонера конспектувати.
— І як?
— Тобі в дитинстві цитварне сім'я від глистів давали? Приблизно те ж саме. Ну, давай, асоціатор, поворуши звивинами.
— Єсть, громадянин «начальнику! Чернишевський. «Что делать?» він пописував у камері Петропавлівки в очікуванні етапу… Петропавлівки… ось звідки по-батькові головної героїні. Віра Павлівна, котрій увесь час снилося світле майбутнє. Так, вгадав! У Віри Павлівни з роману є подвійна тезка, котра варить каву в кондитерській на другому поверсі «Дієти».
— Нарешті допетрав. У нашої Віри Павлівни твій колега Олег Бай щоранку запитує, що їй снилося. І вона чесно розповідає, не підозрюючи про жодні натяки на еМ-Ге Чернишевського, свою літературну тезку та сни цієї фригідки, які ми мусили штудіювати в обов'язковому порядку. Не інакше, як прогулювала уроки російської літератури у своїй дуже середній школі. Або просто проспала… Щаслива людина!
— То це ти мене кличеш на каву в «Дієту»? Так би одразу й казав.
— Одразу було б нецікаво.
Від автора: Моє покоління не потребує особливих коментарів до цієї давньої розмови. А от для молодших мушу написати кілька рядків, бо і самого еМ-Ге Чернишевського, і його революційну графоманію зі шкільних та вузівських курсів у Незалежній Україні, хвалити Бога, викинули. І перестали називати його іменем вулиці, пароплави, школи і колгоспи. А також ставити, де прийдеться, пам'ятники цьому утопісту. Досить того, що горезвісні «сни Віри Павлівни», в яких вона бачила комуністичне майбутнє (от де Фрейд би розгулявся!), більшовики на чолі з Леніним намагалися реалізувати у масштабах усієї планети. Чим це обернулося — почитайте у підручниках історії.
А от завдяки іншій Вірі Павлівні, яка у семидесяті роки минулого століття варила для нашої компанії каву на другому поверсі дієтичного гастроному, що був на Хрещатику поряд із магазином «Мистецтво», я дізнався від Олекси неймовірну історію, описати яку і Сименон не посоромився б.
Як правило, я намагаюся встромлятися зі своєю баньочкою на дьоготь у спогади мого друга, коли це конче потрібно, і бути при цьому максимально лаконічним. Але не завжди вдається. Так і зараз — обставини того ранку, коли ми розігналися на каву в «Дієту», вимагають супердокладного опису. Отож…
Дієтичний гастроном побудували одразу після війни у цокольному поверсі Міністерства сільського господарства. Потім, на самому початку семидесятих, чиясь розумна голова слушно вирішила, що відстань у шість метрів від підлоги до стелі магазину — то завелика розкіш. Можна сказати, архітектурна надмірність, у принципі — неприпустима у радянському будівництві. У гастрономі швиденько зробили капремонт, і він став двоповерховим. Нагорі продавали торти, а в кутку весело сичав один із перших у Києві угорських автоматів для варіння кави. Стіни були прикрашені двома виразними табличками. Перша повідомляла, що тут «Відділ відпускання кондвиробів у руки», друга — над кавоваркою — запрошувала до «Відділу вдоволення покупців на місці». Трошки нижче на шматку коробки від торта рукою Віри Павлівни було надряпане суттєве уточнення: «Покупці вдовольняються стоячи» — і велика пляма від крему замість печатки.
Ходили чутки, що спочатку у кавовому закутку стояли два-три справжні столики з пластиковими стільчиками. Потім хтось із міського партійного керівництва, зобачивши таке неподобство, буркнув: «Нічого розсиджуватися, у нас не Париж. Хай працюють». Столики-стільчики забрали, замінивши двома незугарними високими стійками зі зварного металевого прокату.
Тільки-но ми з Олексою піднялися сходами нагору, я одразу відчув якусь недобру зміну в атмосфері. Ні, народ не бився за київські торти, бо їх ще не привезли. Зате біля кавового «експресу» вишикувалася незвично довжелезна черга. А сичання кавоварки час від часу перекривали обурливі вигуки Віри Павлівни. І це теж було нехарактерно.
Ми прилаштувалися у хвіст черги і набралися терпіння.