— Була би машина не з цієї автобази, — нема проблем. А так вони є — і то найскладніші. Хоча роботи там на п'ятнадцять хвилин. Встановити, чи справді водій отої машини возив у багажнику горезвісний мішок, а далі перевірити алібі. І у нього, і у хазяїна. Може, підкажете, як?
— Спитай щось простіше. Наприклад, чи є життя на Марсі. По-перше, тебе особисто далі кабінету заступника директора автобази взагалі не пустять. Жодних документів не нададуть і навіть не покажуть. Пошлються на особливий статус, вимагатимуть відповідних паперів за підписом мало не союзного міністра, а тим часом… знаєш, не хочу навіть думати, що може бути тим часом. Якщо ти хочеш довести цю справу до кінця… тобто, я хочу сказати — встановити, хто кого матиме за фраєра, то я тобі дещо пораджу. Ну, водія можна викликати до нас. Скажімо, як експерта в одній заплутаній автотранспортній пригоді. Але для цього треба знати, що це його мішок, і перевірити наявність чи відсутність алібі на ту ніч. А от що робити зі слугою народу, як ти кажеш, — і гадки не маю. Ти можеш собі уявити, що таку людину запрошують до нас, відбирають підписку про ознайомлення стосовно відповідальності за неправдиві показання, а потім під протокол запитують: скажіть, будь ласка, чи це не ви ось такої ночі, приблизно о такій-то годині позбавили життя квартирного злодія? А потім вирішили погратися з міліцією у стару народну забаву «кіт у мішку»?
— Ні, товаришу підполковник, навіть при всій своїй зіпсутості я всього цього уявити не можу.
— А у наших «злодійських» свого інформатора на автобазі немає?
— Боюся, що немає. Конторські стукачі, звичайно, присутні — за штатом належить.
— Ти диви! Інформація потрібна мінімальна, а доводиться голову ламати, аж пальці на ногах у кулак стискуються. Добре, зводь усе докупи, що є в наявності, а я тут дещо спробую за своїми каналами перевірити.
— За партизанськими, чи що? Я ж не маленький, розумію: для того, аби взнати те, що нас цікавить, треба на когось натиснути. А натиснути можна тільки на того, у кого перед нами якісь гріхи. А грішників на цю базу Контора відсіває ще на сотому кілометрі.
— У Конторі теж живі люди працюють. Можуть проґавити.
— А цей, що його проґавили, нас не пошле?
— Може послати. А може й не послати. Залежить від того, як ти до нього підійдеш.
— Я постараюсь.
— Ну-ну. А до речі, слухай: як це Кіціус примудрився за такої охорони залізти у той будинок?
— По-перше, з вулиці фасад перекривають великі старі дерева.
По-друге, на парадному вході роблять якийсь ремонт і двері забито зсередини. Пожильці заходять через хвіртку у воротах з тилу будинку. В суботу і неділю народ відпочиває на казенних дачах. А охорона — у своїй будочці, котра біля воріт. За таких умов можна підігнати до фасаду вантажівку і за ніч вивезти половину майна з усіх квартир.
Тої ночі я довго не міг заснути, бо так і не зрозумів остаточно: що маю робити далі? Може, й справді варто було ще трохи потягти кота за хвіст (тьху, от нав'язалися ці котячі асоціації!), а потім тихенько закрити справу за недоказовістю. Високому начальству можна було б наплести якусь баєчку. Наприклад, про те, що вбивця підкинув труп майже під саму Управу не з політичних міркувань, а з великого переляку. Здалося йому, що десь попереду патруль ДАІ машини перевіряє — от він і викинув поклажу. А там ніякого патруля не було.
Сон уперто не йшов, і тоді я скористався старим студентським перевіреним методом: устав, вийшов на кухню, заварив каву, випив її одразу і… через п'ять хвилин відрубався. Як-то кажуть, вибив клин клином. Тут головне — не помилитися у дозі, прийняти не менше двохсот, але не більше трьохсот п'ятидесяти грамів. Інакше не заснеш.
Генералу про нашу експертизу після експертизи я, звичайно, не розповів. Лише на оперативці промекав щось на взірець: не всі власники трофейних іномарок зараз у Києві, хтось у село поїхав до родичів, а ще хтось зачинив свій драндулет у гаражі і рвонув у відпустку. Але ми активно працюємо. Тут головне — правильне дієслово вжити. Якби замість «працюємо» я сказав, приміром, «обмірковуємо ситуацію» — був би я бідний. А так — людина працює, що ви з неї хочете?
За всі роки служби у розшуку я бачив Старого розгубленим лише пару разів. Але того ранку це була саме та ситуація.
— Сирота, кажуть, дурням щастить. Тебе маю на увазі. І себе теж — частково. Нам пощастило з твоєю автобазою.
— Що, хтось із колишніх ковпаківців працює на видачі мішків?
— Пальцем у небо. Веселіше! Пам'ятаєш, ми шукали людину, яку проґавила Контора, і ми можемо її притиснути без ризику, що вона на нас же і настукає? Так от, я тебе поздоровляю. Контора ніколи не прогавлює і не помиляється.