У замполіта впала щелепа, а очі полізли на лоба. Генерала ця картина відверто втішила. Людина з Контори продовжувала незворушно розглядати свої нігті.
Я прибирав на столі і в шухлядах, коли зайшов приятель зі «злодійської» бригади.
— Ну, що у нас, Сирота?
— У вас, у нас у Багдаді, все спокійно. Є, щоправда, певні недоробки у виховній роботі, проте не у нас, а у Вологді. Але то вже не мій клопіт, а товариша комісара. Його щойно туди перевели. З підвищенням.
— Сирота, що ти верзеш, у якій такій Вологді?
— А отій: «Вологде? Это ж вона где…» Як у Висоцького. Туди нашого замполіта головним гав-гавом переводять. А щоби ноги не мерзли, генерала дали.
— А ти?
— А я у відпустку. Як ти гадаєш, кому з нас краще?
— Ти у нас, Сирота, фраєр дев'яносто шостої проби. І у відпустці щось знайдеш на свою голову… Щоби не забути — я ж до тебе з анекдотом ішов.
— Давай.
— Ідуть у поїзді поручик Ржевський, мадам із благородних і така собі Фрося — молода, дебела, аж пашить. Їхали, їхали, дама на поручика очима стріляла-стріляла, то водички попросить, то вікно відчинити, а він — нуль по фазі. Зійшов у Жмеринці, жінки поїхали далі. Благородна каже: ах, щось цей поручик мене проігнорував. А Фрося у відповідь: «Ага! І мене двічі — у тамбурі».
Ми посміялися, потім я про всяк випадок уточнив:
— А де, колего, мораль? Хто з нас Фрося?
— Обоє. А з нами — вся наша Управа. Аби один одному не заздрили.
Тут ми вже заіржали щосили. Відчинилися двері і до нас впливло пожежне видіння, кокетливо поводячи погонами, на яких виблискувала свіжа єфрейторська личка…
— А над чим це ви так смієтеся? Розкажіть і мені…
Ми перезирнулися, пирхнули, а далі не стримались і знов розреготались. Товаришка єфрейтор струсила зі спідниці неіснуючу пилинку, відкопилила губку і поскаржилася:
— Ну от, знову всі мене ігнорують…
…Коли свідомість нарешті повернулася до нас, пожежне створіння схилилося над нашими бренними тілами і перелякано спитало:
— Вам погано? Може, дати водички? Чи вікно відчинити?
Від автора: Як не дивно, але після історії з пожежницею міліцейська медицина нічого такого в організмі Олекси не знайшла, хоча й крутила його на всі боки аж три тижні. Потім мій друг відгуляв здвоєну відпустку і ледь не узаконив особисті інтимні стосунки з однією красивою філологинею. Як завжди, не вистачило одного дня.
Олекса повернувся до свого кабінетика в Управі на площі Богдана Хмельницького, нині Софійський майдан, і знову поринув у справи. Бо хоча рівень злочинності знижувався, показник розкриття зростав, а от роботи у мого друга і його колег чомусь не меншало.
Справу Кіціуса, як уже було згадано, забрала Контора, а вона своїми секретами ділитися не любить. Єдине що — про перспективного товариша перестали писати в газетах. А навіжена фарбована блондинка, котра при нас заробила тортом у писок від Віри Павлівни — ото і була коханка, свідок, а може й співучасниця вбивства нещасного маленького злодюжки, який ажніяк не тягнув на героя нашого часу.
Останки Кіціуса закопали на Лісовому кладовищі у кварталі, де знаходять вічний спочинок неопізнані трупи та самотні старі з інтернатів для престарілих.
Перед московською Олімпіадою восьмидесятого року дієтичний гастроном на Хрещатику ще раз грунтовно переробили. На горішньому поверсі відкрили досить-таки затишний ресторанчик. Щоправда, невдовзі, після свята молодості, краси і спорту його переробили на піцерію з хронічно довжелезною чергою бажаючих покуштувати новий дефіцит. А внизу зробили непогану кав'ярню з імпортними кавоварками типу еспрессо.
В один із тих днів ми зайшли туди з Олегом Баєм та відомим київським письменником-фантастом Андрієм Дмитруком. За великим вікном по Хрещатику бігли спортсмени з олімпійським факелом, на тротуарі радісно верещали діти, а голуби з неба старанно капостили на голови перехожим. Ми були все ще молоді і на нас все ще позирали дівчата…
Але кава без Олекси вже не смакувала.