Пробач, відволікся. Перейдемо до Кіціуса — всерйоз і надовго.
Від автора: Оскільки Віра Павлівна більше не з'являтимвться на сторінках повісті, мушу розповісти, чим для неї все закінчилося. Нервову даму відвели до службового туалету і навіть дали казенного рушника. Вона вмилася, втерлася і зі зціпленими зубами чкурнула з магазину у невідомому напрямі. Аж закуріло! Завідуюча кілька днів переховуй вала Віру Павлівну на складі, побоюючись, що істерична дама наступного разу з'явиться у супроводі батальйону внутрішніх військ. Як з'ясувалося, «тортом по писку» — то не лише смішно, а й повчально. Мадам не наважилася зайти ще раз.
Віру Павлівну, про всяк випадок, спровадили вчитися у торговельний технікум. Вона успішно закінчила його і, за чутками, працювала директором великого продмагу десь у Старій Дарниці. Кільканадцять років по тому я зустрів її на Хрещатику. Віра Павлівна, як і в молодості, випромінювала оптимізм, а коло неї йшла дівчинка-підліток, схожа на симпатичне лошатко з колгоспного табуна.
Олекса Сирота:
Так ото ж. Приходжу якось зранку на роботу у звичному стані: виголений, вуса акуратно підстрижені, нігті підрізані, зуби і черевики почищені. Одне слово — готовий до захисту соціалістичної законності, а якщо залишиться час, то ще й честі і гідності окремих громадян.
Перебиває всю музику, як завжди, наш Старий:
— Це добре, Олексо, що ти сьогодні виглядаєш, як нова копійка. Тебе Генерал шукає. Чеши, потім зайдеш до мене.
З'являюсь перед ясні очі начальника, рапортую. Мені рукою на стілець показують, сідай, мовляв. То добрий знак. Але закурити не пропонують — знаться, Генерал не в доброму гуморі. Щоправда, не я тому причина.
— Сирота, ти по Кіціусу коли-небудь працював?
— Про нього чув, товаришу генерал, по ньому не працював. Він злодій-домушник, а у нас «убивча бригада». Не наш клієнт.
— Радій, Сирота. Був Кіціус не твій, став твоїм.
— Спасибі, вже радий. Бо оце зранку йду на роботу, товаришу генерал, і в голові одна тільки думка крутиться: чого мені до повного щастя не вистачає?
— Знову жартики зі служби робиш, Сирота? Замполіта на тебе немає.
— А я що, товаришу генерал? Я нічого… Мене інше цікавить: кого це Кіціус замочив? Бо то, либонь, із великого переляку. Він старих злодійських законів тримається. І взагалі, у блатному світі він, можна сказати, антикваріат. Хто сьогодні, крім нього, до чужої хати крізь кватирку залазить?
— Маєш рацію, Сирота. Домушник тупий якийсь пішов і одноманітний. Або ключі підбирає, або ломиком двері підважує. Щодо Кіціуса — він не фуфло. Такий на будь-якій зоні або пахан, або його права рука. Тільки він нікого не вбивав. Його вбили. Тож він уже не клієнт, а жертва. І тепер уже ми, конкретно — ти, Сирота, мусиш знайти, чия це робота. Чого мовчиш?
— Думаю, товаришу генерал.
— Ти не Чапай, щоби думати. Твоя справа кримінальний елемент ловити. Що ти там думає
— Я думаю, що ми приїхали. Якщо Кіціуса вбили свої, то дідька лисого дошукаєшся. А якщо йому зробив козу якийсь фраєр, то де його знайдеш Як казав один мій професор, гасіть світло, злівайте воду, бо кругом самі вороги і неприємності.
— Ти ще не все знаєш, Сирота. Справа на контролі.
— Гоп-стоп, Зоя… вибачайте, товаришу генерал, це у мене нервове. Я не врубався: у нас Кіціус чужі квартири чистив чи обирався до Верховної Ради від тричі орденоносного заводу «Арсенал» імені Леніна?
З виразу обличчя нашого начальника я здогадався, що зараз почую таке, від чого самі відкручуються зірочки на погонах. Але тут задзвонила «сотка» на генеральському столі. Він притис До вуха трубку, і тому я чув лише відповіді:
— Так, ми підняли роботу зі злочинцями на вищий рівень… ні, під двері мого кабінету трупів ще ніхто не приносить. Хіба що виносять. Так… я зайду поділитися досвідом. Обов'язково. Я знаю, кому ви вже доповіли. Докладено зусиль…