Поклав трубку і пояснив:
— Знати б, яка свинюка настукала, вбив сій. Власними руками. Щодо контролю, Сирота, то з одного боку це не дуже приємно, почуваєшся, як голий у театральному буфеті. А з іншого боку — можливо, хоч тепер «нагорі» зрозуміють наші проблеми. Бо посилати всіх вони майстрів… до речі, Сирота, щодо посилання. Ну, я розумію, твій підполковник — як-то кажуть, старої школи. Він і мене часом без свідків може обкласти. Але ж ти, людина культурна, Університет закінчив. А на тебе є сигнали. Зловживаєш блатним жаргоном. А місцями — навіть матом. Ти мені можеш пояснити, чого б це?
— Пояснюю, товаришу генерал, без жаргону і без мату. Справа в тому, що, не вдаючись у дефініції, хочу підкреслити, що спосіб життя розкриває найбільш істотні, типові форми життєдіяльності людей, зумовлені пануючим у суспільстві способом виробництва…
— Сирота, ти що з мене робиш? Де ти цієї зсученої «фені» нахапався?
— Прочитав у доповіді товариша Щербицького на Всесоюзній науково-практичній конференції у Києві з проблем соціалістичного способу життя та ідеологічної роботи.
Я не став роздивлятися, чим він у мене шпурнув. Але, судячи зі звуку удару об двері, то був як мінімум бронзовий бюстик Дзержинського, який зазвичай стояв на сейфі. На щастя, я встиг вискочити за двері і причинити їх за собою.
Людина старої школи, себто, мій безпосередній начальник, фінал розмови у генеральському кабінеті прорахував блискавично.
— Бюстом кидався чи у стелю стріляв?
— Здається, «залізного Фелікса» пожбурив. Чого це він так? Я ж пожартував…
— Ca лага, нам зараз усім жарти — знаєш, де стоять? Сідай і слухай.
Я сів. Настала моя черга роззявляти рота. Виявляється, що кілька годин тому, коли нормальні люди ще додивлялися останні сни, двірник із вулиці Героїв Революції (нині — знову Трьохсвятительська — авт.) вийшов підмести околиці. Бо обидві наші площі і Управа поміж ними — то суцільна урядова траса. А навпроти ще й контролююча інстанція у вигляді міськкому партії. Тому розумний пролетар мітли власне двір підмітає в останню чергу, а перш за все береться вилизувати так звану «прилеглу територію». І от на цій території, у скверику за кущиком двірник знаходить великий мішок. Не порожній. І дуже підозрілої конфігурації. Одразу видно, що не старі газети і не мотлох із горища. Дядько лапає крізь мішковину і натикається на задубілі людські кінцівки. Вище — руки, нижче — ноги. Мертв'як, одне слово. Двірник верхи на мітлі перелітає площу і врізається у чергового по нашій Управі. Далі — рідкісний випадок — бригада не поїхала, а пішла на місце злочину пішки. Коли небіжчика витрусили з мішка, з'ясувалося, що це Кіціус, і місце злочину треба шукати деінде. Там, де його вбили, бо до скверика труп лише привезли. А спочатку прибили сильним ударом по голові — якимсь тупим предметом. Може, кулаком, а може й іншою головою. У нашій слідчій практиці і не таке бувало.
Дактилоскопія підтвердила — у мішку лежав Кіціус, відбитки пальців на мішку належать двірнику і ще якійсь особі, встановити яку через архіви не вдалося. На жаль, наші експерти брати відбитки пальців з людського тіла ще не навчилися.
Світ не без добрих людей. Хтось подзвонив — і то негайно — на Орджонікідзе (зараз Банкова — авт.) і настукав, що київська міліція мишей не ловить. Злочинний світ, мовляв, знахабнів до того, що мочить своїх прямо під вікнами у начальника Головного Управління МВС столиці.
Отак завжди. Якийсь сучий потрух насвинячить, а ви, товаришу Сирота, вигрібайте, рятуйте честь і гонор не тільки карного розшуку, а й усієї київської лягавки. Спасибі за довіру, товариші. Докладу зусиль. А що докладати доведеться чималенько, я розумів прекрасно.
Покійний злодюга був унікальною особистістю не лише київського, а й либонь усього союзного кримінального світу. Я не знаю, чи залишився після його смерті хоч один живий «кватирник». Саме так — не від слова «квартира», а «кватирка», в яку треба було вміти пролізти. Цей злодійський фах, напевне, помер разом із ним. Акселерація обминула Кіціуса, і у свої тридцять він виглядав на підлітка-дистрофіка, вивезеного «дорогою життя» з блокадного Ленінграду. Зате чіпкість і спритність у нього були феноменальні. Вночі по вузесенькому карнизу Кіціус, мов спритний котяра, діставався підвіконня і через кватирку вслизав до кімнати. Всі об'єкти майбутніх крадіжок розробляв сам. І то надзвичайно старанно. Ймовірно, відстежував у бінокль із горищ чи під'їздів сусідніх будинків. Із так званими «навідниками» ніколи справи не мав, небезпідставно вважаючи їх повними і остаточними покидьками. Колись на слідстві він так пояснив свою нелюбов до колективної праці: