Ґреґ вирячив очі. Його обличчям пробіг глибокий подив — інші почуття на ньому ще не промайнули.
А капітан продовжував:
— Ну от... Нас попередив ваш сімейний лікар, доктор Сімбедор із Ванкувера. Більше нам нічого невідомо... Ґреґе, нам усім дуже шкода! Прийміть наші щирі співчуття!
Вираз обличчя Ґреґа, щоправда, не змінювався: його риси спотворило позбавлене емоцій безкрайнє зачудування.
Навколо ніхто не наважувався навіть дихнути.
Ґреґ обертався до кожного, ніби шукаючи відповіді на запитання, яке його мучило. Та, не отримавши відповіді, зрештою мовив:
— Донька? Котра з них?
— Прошу?! — аж підскочив Монро.
— Котра із моїх доньок? У мене ж їх четверо.
Монро почервонів. Він злякався, що неправильно передав послання, вийняв телеграму з кишені і перечитав її, ледве втримуючи в руках, що тремтіли.
— Хм... Ні, більше нічого. Лише це: «Мусимо попередити вас про смерть доньки».
— Котрої? — наполягав Ґреґ, якого лякала невизначеність і який ще достоту не усвідомив зміст звістки. — Кейт? Ґрейс? Джоан? Бетті?
Капітан знову і знову перечитував телеграму, сподіваючись на якесь диво, уповаючи на те, що поміж рядків раптом проступить імення. Однак скупий, стислий текст обмежувався вже виголошеним посланням.
Монро знеможено простягнув папірець Ґреґу, і механік його уважно перечитав.
Він похитав головою, зітхнув, трохи пом’яв телеграму в руках — і віддав її капітану.
— Дякую.
Монро ледве не відповів «Прошу», аж раптом збагнув, як це недоречно, тож тихо вилаявся крізь зуби й замовк, прикипівши поглядом до горизонту.
— Це все? — запитав Ґреґ, прояснівши поглядом так, ніби нічого не трапилось.
Запитання спантеличило команду, що зібралась у каюті. Їм здалося, що вони не розчули. Капітан, який мав щось відповісти, не знав, як реагувати. А Ґреґ вів далі:
— Можна повернутися до роботи?
Перед обличчям такої безчулості капітан відчув напад люті і вирішив додати гуманності позбавленій сенсу сцені:
— Ґреґе, у Ванкувері ми будемо не раніше, ніж за три дні. Якщо хочете, ми можемо спробувати зв’язатися з лікарем і з’ясувати подробиці.
— Справді?
— Авжеж. Прямих контактів у нас немає, адже він телефонував до бюро компанії, та коли добре пошукати, можна докопатися до першоджерела і...
— Так, це було б добре.
— Візьму це на себе.
— Справді, — машинально продовжував Ґреґ, — мені хотілося б знати, котра з моїх доньок...
На цих словах він замовк. У мить, коли хотів вимовити те саме слово, раптом усвідомив, що сталося — пішло з життя одне з його чад. І Ґреґ, роззявивши рот, зненацька почервонівши, занімів, відчуваючи, як відмовляють ноги. Він оперся рукою на ломберний стіл, аби не впасти.
Люди, що зібрались довкола нього, побачивши му́ку механіка, відчули полегшення. Капітан підійшов до Ґреґа і поплескав по плечу.
— Я все зроблю, Ґреґе. Ми з’ясуємо це питання.
Ґреґ подивився на руку, що, торкаючись його зненацька охололого тіла, примусила механіка скрикнути. Капітан миттю прибрав свою руку. Вони заклякли збентежено, не наважуючись дивитись одне одному в очі. Ґреґ боявся виявити свій біль, а капітан не хотів бачити лихо так явно.
— Якщо хочете, візьміть вихідний.
Ґреґ зібрався з силами. Перспектива неробства жахала його. Як він згає час, якщо не працюватиме?! Переляк надав йому сил говорити.
— Ні, краще не треба!
Кожен із присутніх у каюті добре уявляв му́ку, яку мав пережити Ґреґ. Прикутий до корабля, мовчазний, самотній — він буде просто розчавлений горем, не легшим за їхній вантаж, і катуватиметься страхітливим питанням: котра із доньок спочила?
Повернувшись до машинної зали, Ґреґ поквапився до роботи, достоту як, забруднившись, кидаються під душ; труби ніколи ще не були чищені, лощені, вирівняні, скручені з такою дбайливістю й запалом, як того дня.
Однак, незважаючи на важку працю, Ґреґ не міг спекатись однієї-єдиної думки — вона міцно засіла у його черепі. Ґрейс... Перед його очима постало обличчя його другої доньки. Невже це Ґрейс померла?! П’ятнадцятирічна витівниця Ґрейс, сповнена вибухової життєрадісності, завжди осяяна усмішкою, цікава, енергійна, дещо боязка Ґрейс — хіба не вона була найвразливішою з-поміж усіх? Ота її невгасима радість — хіба не заразила вона Ґрейс нервовістю, яка лише справляла враження здорової, однак ані набирала ваги, ані чинила спротив різним недугам? Хіба не могла вона підхопити якусь заразу у друзів із дитсадка, школи або ліцею? Ґрейс була надто доброзичлива і здавалася схильною до всього: ігор, приятелювання, вірусів, бактерій, мікробів. І Ґреґ уявив, що вже не милуватиметься тим, як вона весело чимчикує, як рухається, як похиляє голову, піднімає руки, сміється на повен голос...