Під час перерви Ґреґ вирішив усамітнитися, сказав усім, що хоче прийняти душ, зачинився у комірчині, що слугувала за ванну кімнату, і роздягнувся.
Він подивився на себе у дзеркало. Ґреґ був здоровенним чолов’ягою; його плечі — як і думки — здавалися ідеально прямокутними. Він мав дуже красномовну зовнішність: вузьке чоло не залишало місця для інтелекту; могутні стегна і широкий таз (хоч і не так, як торс, що м’язами випинався з-під пліч) свідчили, що цей чоловік повністю віддає себе фізичній праці. Роками щовечора він пишався тим, що почувався виснаженим, адже втома давала йому впевненість виконаного обов’язку. Ґреґ жив дуже простим життям, не позначеним навіть нудьгою, бо щоби втомитись від чогось, треба принаймні мати уявлення про щось відмінне...
Роздивляючись своє віддзеркалення, Ґреґ намагався аналізувати себе. Усе життя він, уникаючи суші, жив у морі. У море подався, аби втекти із першої родини, де батько прикладався до пляшки, а мати все більше ста́рілася. У море тікав і від другої родини, яку створив сам — і «створив» було надто серйозним словом, адже Ґреґ обмежився укладанням законних стосунків із жінкою: зрештою, хіба не для цього існують шлюби? Ґреґ побачив увесь світ, погойдуючись на хвилях — і, звісна річ, не побачив нічого. Коли суховіз причалював у порту, Ґреґ брав приклад із корабля — не віддалявся від причалів, кидав якір у портовій частині міста, ніби остерігався, боявся чогось невідомого, побоювався пропустити відхід корабля. Так і склалося, що, незважаючи на мільйони подоланих кілометрів, усі міста, народи й мандрівки він уявляв із палуби судна або із шинка у доках, і вони так і залишилися для нього далекими і недосяжними.
Як і доньки. Екзотичні. Примхливі. І — все.
Що міг він згадати про свою молодшеньку, Бетті? Що їй було дев’ять років, що вчилась вона непогано, що облюбувала собі комірчину, яку Ґреґ перетворив на крихітну кімнатку? Що іще? Він спробував згадати про неї щось певне. І зрозумів, що ніколи не цікавився ні її смаками, ні бажаннями, ні страхами, ні сподіваннями... Чому він ніколи не міг викраяти час на своїх доньок? Життя Ґреґове було примітивним, сам він скидався на в’ючака — такого собі вола, що вперто орав море...
Він востаннє зирнув на м’язисте тіло, яким так пишався ще вчора, обмився й одягнувся.
Аж до вечора він уникав розмов із іншими членами команди, які, поважаючи те, що їм здавалося Ґреґовим болем, не наполягали на спілкуванні, бо підозрювали, що механік переживає страшні тортури. Та одного вони не могли уявити: до лиха батьківської втрати додався біль усвідомлення того, яким поганим батьком він був.
Опівночі, коли над кораблем розчахнулося чорне, мов паща дракона, небо, а Ґреґ із останніх сил викачував воду, Декстер несподівано поцікавився:
— То ти досі не знаєш, котра із них?..
Ґреґ хотів крикнути «Байдуже! Я жодну з них не знаю достатньо добре», однак обмежився неприязним «Ні».
— Не знаю, як реагував би я, якби щось подібне сталося б зі мною... — пробурмотів Декстер.
— Я також не знаю!
Відповідь вийшла такою влучною, що Декстер, який не звик чути з вуст Ґреґа розумні речі, розгубився.
Механік переживав незвичне для нього болісне відчуття: він раптом почав міркувати. Усередині нього тривала невпинна робота — механіка думки, що виснажувала його. Ні, зовні він не змінився — однак там, під його шкірою, оселився хтось інший, хто заволодів колишнім Ґреґом; до колись тихої примітивної заводі заселилися духовні й інтелектуальні докори.
Повернувшись у ліжко, він довго бездумно ридав, вже не намагаючись зрозуміти, хто саме помер; і помалу ним оволоділа байдужість, він заплющив очі. Ґреґ заснув, не маючи сил ні скинути одяг, ні залізти під ковдру — заснув важким і глибоким сном, що вимотує і залишає на ранок у стані повного знесилення.
Коли Ґреґ прокинувся, йому спало на думку, що після отримання фатальної телеграми він жодного разу не згадав про свою дружину. А втім, для нього Мері була вже не дружиною, а партнеркою по родині, колегою по вихованню дівчат: він заробляв гроші, вона витрачала свій час. Ось так. Рівновага. Класика. Але ж вона могла від цього страждати, — і він згадав те дівча, яке зустрів двадцять років тому... «А зараз, — подумав Ґреґ, — оте чутливе струнке дівча нидіє у жалобі». Скільки років минуло, відколи він востаннє освідчувався їй у коханні? Скільки років, відколи востаннє кохав? Це раптове осяяння вразило Ґреґа.