Розверзлися прірви бентеги. З ранку до ночі механік напружено міркував, картався — це було нестерпно, це його душило, виснажувало.
Щогодини він ставив собі нові й нові запитання про дружину і доньок. Навіть коли працював, то в душі залишався легкий слід смутку, гіркий присмак і меланхолія, позбавити яких не могла жодна тяжка фізична праця.
Останній день перед поверненням додому механік провів на палубі, опершись на поруччя. Аж до обрію тягнулися хвилі, вони затуляли все; тому, закинувши голову, Ґреґ дивився у небо. Коли ти у морі, тебе вабить небо, бо воно яскравіше, мінливіше аніж примхливі, мов жінка, хвилі. Усі моряки закохані в хмари.
Увага Ґреґа перестрибувала з милування зовнішнім сяйвом на внутрішнє хвилювання; ніколи ще він не мав подібної нагоди — бути чоловіком, звичайнісіньким чоловіком, загубленим посеред безмежного океану, поміж безмежжям природи й бездонним проваллям думок.
Уночі, ніби вивершуючи медитативний день, він довго ридав.
Відколи на кораблі отримали телеграму, Ґреґ упевнився, що фактично був удівцем ще досить молодої жінки на ім’я Мері.
Батько, що завтра мав зійти на пристань Ванкувера, упродовж трьох днів по черзі втрачав доньок.
Усіх. Не одну з них. Усіх чотирьох.
Суховіз наближався до суші. На обрії вимальовувався Ванкувер.
Мартини — веселі й невимушені — упевнено висіли в повітрі, мов справжні володарі узбережжя, яке вони знали краще, ніж моряки, і яке пролітали швидше, ніж будь-який корабель.
На суші після спекотного літа квітнула осінь; дерева спліталися кронами у яскраві — жовті і помаранчеві — шатра; листя повільно конало, ніби в останні миті існування насиченими барвами дякуючи життєдайному сонцю.
Корабель нарешті зайшов у Ванкуверський порт. Пильні стрункі хмарочоси віддзеркалювали хмари і хвилі, ніби закарбувавши в собі ностальгію по далеких краях. Погода часто мінилася, вагаючись між сяйливим теплом і дощем: тутешні мешканці називали ці зливи «рідким сонцем».
«Ґранвіль» підійшов до причалу, над яким нависали червоні здійми.
Ґреґ здригнувся. Він помітив серед доків знайомі силуети. На нього чекали.
Він одразу порахував. Одразу зауважив дружину і трьох доньок.
Бракувало однієї.
Ґреґ поки не відчував бажання знати, котрої. Він відвів очі, зосередився на швартуванні.
Коли корабель нарешті було надійно пришвартовано, механік уважно вдивився у вкритих жалобою жінок, що вишикувалися двадцятьма метрами вище — такі маленькі, але впізнавані.
Ну ось...
Тепер він знав...
Знав, котра з них померла, а хто лишилися живими.
Серце мало не вистрибнуло із грудей. З одного боку, у нього щойно відібрали одну донечку, з іншого — повернули одразу трьох. Одна згинула, однак решта урятувались. Ґреґ закляк, не в змозі якось відреагувати, йому хотілося водночас сміятись і плакати.
Бетті... Отже, це була Бетті, молодша донька, та, любити яку у нього не було часу...
Із палуби перекинули місток, Ґреґ зійшов.
Але що це? Щойно він ступив на причал, як із-за ящика, де вона ховалася, вихопилася Бетті — вона підбігла до сестричок і стала поруч, щоб разом зустріти тата.
Як таке можливо?!
Ґреґ, наче прибитий, рахував знову і знову: у кількох десятках кроків від нього стояли всі чотири доньки! Він нічого не розумів і не міг і кроку ступити: адже всі чотири були живі-живісінькі! Ґреґ схопився за поручень, відчуваючи, як пересохло у горлі. Отже, сталася помилка? І від початку... Телеграму було адресовано не йому! Комусь іншому! Передали звістку йому, але стосувалась вона іншого моряка і його доньки! Смерть не зачепила його родину!
Зрадівши, Ґреґ побіг до своїх. Спочатку, розсміявшись, схопив у обійми дружину Мері, міцно притиснув до себе. Вона із подивом дозволила чоловіку душити себе. Давно він не кидався до неї з таким запалом. Потім Ґреґ довго обіймав своїх доньок, торкався їх, мацав, ніби перевіряв, чи дійсно вони живі; він не зронив ані слова, лише кричав, кричав радісно, і його очі повнились вологою вдячності. Що ж, і нехай! Він вже не соромився, не ховав своїх сліз — він, завжди такий цнотливий і стриманий, мужній і неговіркий, цілував їх, притискав до себе, а особливо Джоан, що аж тремтіла від подиву. Кожна з них здавалася Ґреґові дивом.
Нарешті він прошепотів:
— Я такий щасливий бачити вас усіх...
— Тебе попередили? — запитала зненацька дружина.
Про що це вона? О ні, тільки не це... Не знову... Він не хотів, щоби йому нагадували про кляту звістку! Він уже забув про неї. Геть прикру помилку!
— Ти про що?