Раптом він здригнувся від лихого передчуття. А що, як кисневі трубки від’єдналися під час занурення Акселя? Кріс, панікуючи, сильно забив ластами. Пізно: Аксель, зі склепленими повіками і роззявленим ротом, був непорушним і здавався мертвим. Скелі, що стиснули його ноги, тримали австралійця на дні.
Зненацька Кріс помітив удалині якусь тінь. Кім переривав усе довкола в пошуках останньої підказки.
Піаніст миттю зметикував: або він залишиться, і тоді доведеться пояснювати, чому він не допоміг Акселеві раніше, або він потай піде, залишивши труп на Кіма.
Не гаючи часу на роздуми, Кріс заплив у рифи, аби його не помітив Кім, який саме подався у хибному напрямку. Кріс, звиваючись, досягнув пляжу, сховався за пальмами, скинув спорядження, ретельно озираючи море і сушу, де щомиті міг вигулькнути хтось із учасників.
Потім Кріс кинувся до свого ровера, похваливши себе за те, що сховав його подалі від Кіма, тож суперник уже не стверджуватиме, що Кріс був десь тут, — і щодуху вдарив по педалях. Захеканий, відчуваючи, як серце мало не вистрибує з грудей, Кріс дістався табору і переможно перетнув лінію прибуття.
Ті, кому не пощастило взяти участь у ралі або хто залишив перегони передчасно, радо вітали Кріса. Пол Браун — його рудувата шкіра аж палала на сонці, чоло вкривав піт, під пахвами темніли вологі плями — вийшов уперед і посміхнувся:
— Браво, Крісе! Я не здивований. Усі, хто брали участь у парí, вагалися між тобою і Акселем.
— Дякую.
— А хто за тобою?
— Не знаю. Востаннє я бачив Кіма. У певну мить я помітив Акселя — він спочатку наблизився, потім віддалився. Гадаю, на друге місце претендують Кім і Аксель, проте вони далеко позаду. Під час останнього випробування, залишаючи бухту, я не бачив жодного з них.
Подумки він похвалив себе за завбачливість: невеличка брехня лише додасть переконливості його відсутності на місці, де потонув Аксель, і позбавить відповідальності. Пол ствердно похитав головою і сказав одному зі своїх помічників принести речі.
— Мій дорогий маленький Корто, чи відомо тобі, що вже час рушати — можливо, навіть до того, як з’явиться решта учасників?
— Знаю. А чому ти вірив у те, що я прийду першим?
— Бери валізу, на тебе чекає човен. Що ж, браво. Бажаю тобі прекрасного життя. Щодо кар’єри розводитися немає сенсу — я й так знаю, що ти її зробиш.
Пол Браун обійняв юнака по-американськи, притиснувши його до себе і поплескавши руками по спині. Кріс, із відразою відчувши доторк великого м’якого черева, подумав, що у віці Пола заборонить собі набирати зайву вагу.
— Радий нашому знайомству, Крісе.
— Навзаєм, Поле... навзаєм...
Навіть коротка відповідь давалася йому тяжко — так кортіло щонайшвидше втекти.
Наступні години — на кораблі, у джипі й у літаку — Кріс міркував, перетравлюючи отруйні думки: він раз-у-раз перевіряв правдоподібність своєї версії, відповідав на можливі закиди, уявляв найгірше і обмірковував, як вийти із прикрої ситуації. Кріса мало цікавив Аксель, він турбувався про себе, лише про себе, про свою імовірну провину — чи радше про те, в чому його могли звинуватити.
Коли 4 вересня 1980 року він, ні на мить не склепивши очей, приземлився в Парижі і пройшов митницю без зайвих питань, то відчув себе урятованим. «Сюди по мене ніхто не поїде, отже, усе позаду! Ура!» Кріс утік до вбиральні, де зробив кілька радісних па — ніби знову переживав свою перемогу.
Чекаючи перед конвеєром на валізу, Кріс добродушно роздивлявся інших пасажирів — він ніби по-новому бачив цей світ, високі білі стіни, мармурову підлогу, блискучий хром, ажурну стелю, звідки просочувалося блякле паризьке сонце. Раптом за високими скляними дверима у холі Кріс помітив матір. Вона виглядала його. Стривожена затримкою рейсу, збентежена тим, що не бачить єдиного сина, вона із розпачем роззиралася. Яке горе! І скільки любові крилося у її занепокоєнні...
Кріс здригнувся.
Десь у Сіднеї інша мати з таким же переляканим обличчям щойно дізналася про зникнення свого сина.
Приголомшений очевидністю цього факту, Кріс усвідомив, що Аксель помер, а він — став його вбивцею.
Того спекотного червня 2001 року мадам і месьє Бомон, що крамували предметами культу, ошелешені, ходили Шанхаєм.
Щомиті вони підводили голови і переводили сповнені захвату очі від столика з тикового дерева, заставленого брязкальцями, до величезного вікна із задимленого скла, за яким — скільки сягало око — простягалося фантастичне китайське місто на двадцять мільйонів жителів, скупчення різноманітних споруд, наїжачені голки антен, пухлини поцяткованих ієрогліфами реклам — цілий штучний ліс, що парував і де хмарочоси, достоту шпаги, фехтували із хмарами.