«Та куди він лізе, недоумок?! — бурмотів подумки Ленґ. — Хіба це його обходить — задоволений я сьогодні чи не задоволений у якийсь інший день? Цей йолоп, зрештою, масажист, а не психіатр!»
За п’ять хвилин, коли Аксель знову замуркотів, колишній дзюдоїст, відчуваючи до клієнта щиру симпатію, насмілився на повторне зауваження, припустивши, що з ним поділяться емоціями.
— Чим це ви так тішитеся, месьє Ленґ?
— Обіцянкою. Я присягнувся, що, заробивши перший мільярд, здійсню одну мрію. Свою мрію.
— Справді? Мої вітання! З мільярдом, звичайно.
— Ідіот, мені боляче!
— Даруйте, месьє. І що ж то за мрія?
— Відвідати Францію.
— О, я розумію...
— Аннесі.
— Де це?
— Зеленої думки не маю! Але там є Вілла Сократа.
— Вілла Сократа? Що це таке? — масажист, розтягуючи слова, виказав подив. — Ресторан? Центр відпочинку? Сучасна клініка?
— А от і ні! Це просто місце, де я здійсню свою помсту. І я ще вагаюся між тортурами й убивством.
— Який ви кумедний, месьє Ленґ!
Колос розсипався фальшивим сміхом, в якому дурості було більше, ніж радощів. Аксель же подумав, що Суніл масує його вже півроку і більше не варто терпіти вічно насупленого дзюдоїста, його спітнілі руки й ідіотські зауваження. Завтра ж, перед від’їздом, він його звільнить.
Заспокоївшись, він іще раз поглянув на світлини у буклеті, де позували, обійнявшись за плечі, дорослі чоловіки. Де він тепер? Серед оцих, на фото? Котрий? На кого Кріс схожий тепер?
«Концерт пам’яті янгола» тихо і боязко лився з колонок. Радше спогад, ніж музика. Кріс у своїй кімнаті під самим дахом завжди стежив за гучністю: у велетенському дерев’яному будинку, що приліпився до гір, звуки немов мандрували кімнатами; Кріс не хотів, аби хтось з підлітків із Вілли Сократа, якими він опікувався, вилаяв його через дурний смак — і не тому, що боявся цього, просто цей твір належав до його приватного життя, яке він ні з ким не хотів ділити.
Скрипка, зведена до смичка, й оркестр, перетворений на рідку звукову магму, вихоплювалися з дешевого програвача — і цього Крісові було достатньо, аби насолоджуватися цим твором і поринати у спогади. Кріс слухав цей диск так, як інші переглядають старі світлини, обертаючи музику на опертя своїх мрій.
Опісля загибелі Акселя він постійно думав про нього. Спочатку ці думки були подібні на крихітне джерельце, потічок води серед масивів пам’яті, та з часом ручай набув сили і перетворився на річку. Аксель, навіки застигнувши у своєму генії, своїй вишуканості, бездоганності, посів головне місце в думках Кріса, став іконою, святим, майже божеством, до якого цей атеїст звертався в усі складні миті.
Кріс, сидячи на стільці перед невеличким робочим столом, залитим денним світлом, милувався своїм улюбленим краєвидом, на який впливала лише зміна пір року. Зі свого віконця він бачив більше води і неба, аніж землі. Чи відкривалося це віконце у вічність? Унизу, попід схилом, під чистим небом, де шугали орли, куняло озеро Аннесі. Будиночки серед глиці на спадах протилежного берега скидалися на стежки на темних луках, а вгорі блукали білі отари вершин, через відстань подібні до туманних примар.
— Гей, Крісе, ходи хутчіш, у нас тут проблема!
До нього зайшла Лаура — одна з колег; її джинси а-ля Лоліта і надто широка футболка тільки підкреслювали худий стан.
Кріс пішов за нею. Вони крокували мовчки, бо не хотіли, щоб хтось із учнів почув їх, і невдовзі увійшли до кабінету директора — єдиної кімнати в шале, яку зачиняли на замок.
Засновник школи — Монтіньйо — зібрав усіх сімох учителів і заявив:
— Наш новенький, Карім, утік. Уранці його ніхто не бачив — ані в ліжку, ні у майстерні, ні в клуні.
— Треба повідомити жандармів! — скрикнула Лаура.
Монтіньйо насупився.
— Це, Лауро, буде останнє, що ми зробимо. Спочатку спробуймо пошукати самі. Не варто відряджати жандармів на пошуки хлопця, який і так у попередньому житті частенько навідувався до поліційного відділку. Він або краще сховається, або нападе на них, або — коли його схоплять — образиться на нас і вважатиме, що ми заодно з фараонами. Ні, Лауро, це контрпродуктивно. Ми втратимо авторитет.
Усі, зокрема і Лаура, погодилися з директором. У цьому центрі для складних підлітків — наркоманів, злодюжок, жертв побоїв і зґвалтувань — захоплені своєю місією вчителі відкидали власне еґо і визнавали, що можуть і помилятись. Діти важили більше, аніж вони.
— Чи вдалося комусь із вас потоваришувати з ним? Хто з вас його знає краще?
Кріс підняв руку.
— Гаразд, Крісе. Розповідай.