Аксель і Кріс якусь мить мовчки дивилися один на одного. Нарешті останній визнав:
— Ти маєш рацію. Це нічого не змінить.
— Отож... Тому я не пробачаю. Приїхав я не для цього.
Кріс знову поглянув на нього. Він зненацька збагнув, що, здійснивши таку довгу подорож, Аксель мав певний задум.
— Чого ти хочеш?
— Зустрінемося о пів на восьму вечора у ресторані «Грізлі» поруч із готелем.
Кріс, повернувшись на Віллу Сократа, певний час гаряче сперечався з Карімом у столярній майстерні, а потім піднявся до себе готуватися до вечірньої зустрічі.
Він не уявляв, чого очікувати. І не знав, що й думати після сьогоднішньої несподіванки. Те, що Аксель іще живий, було чудовою новиною, однак це не позбавляло його, Кріса, провини — еге ж, зовсім ні; цей розлючений каліка з неприємним голосом і зламаною долею був живим свідченням того, як вічна мука може заступити смерть. Хіба не краще було б...
Страх! Ці думки раптом видалися йому жахливими! Він знову хотів уникнути відповідальності. Оце так бевзь...
Для Кріса болісною була думка про те, що зраджений Аксель не пішов на той світ одразу. Єдиний, хто відав про його огидний учинок, вижив; і ця людина двадцять років носила в собі це знання. Ось що так пригнічувало його... Кріс раптом зненавидів сам себе.
У ресторані на нього чекав Аксель, що зручно вмостився в інвалідному візку за столиком.
Вони спочатку замовили вечерю, потім завели розмову.
І якщо Кріс коротко розповів про своє повернення, миттєве осяяння, рішення перервати плин життя і піти іншим шляхом, спрямованим на допомогу іншим, то Аксель пускався у непотрібні деталі: по-перше, раніше він ніколи ні перед ким не сповідався, по-друге, хотів того вечора полюбити себе — і відчути себе любимим.
Що далі оповіді нашаровувалися одна на одну, то більше відкривалося Крісові, на кого перетворився Аксель. І це лякало його... Куди подівся янгол, якого він знав, де той хлопець, який думав лише про мистецтво, про музику, такий близький до духовних висот? За тарілкою навпроти сидів жорстокий ділок, позбавлений докорів сумління, готовий до переступу, до перестрибування з підпільної комерції до аморального краму, за умови, що це ще тугіше наб’є кишені; цей тип крамував усім — навіть іграшками, виготовленими з використанням отруйних фарб, — а коли його повідомляли про загибель дітей, то лише сміявся; він обманював державу, мав зиск із людського горя; словом, це був магнат із порожнім життям, позбавлений кохання, друзів і ідеалів. Тим часом піднесений Аксель навіть не здогадувався про те, який він справляв ефект; навпаки, він милувався собою, йому навіть здавалося, що він причаровував Кріса. Адже двадцять років тому Кріс із захопленням слухав би розповідь про карколомний злет, купу грошей, безмежну владу — однак новому Крісу, фахівцеві з перевиховання складних підлітків, — ці деталі були огидні.
Між двома дорослими чоловіками, що смакували вечерею, поступово наростало нерозуміння. Кожен тривалий час уявляв іншого, наділяючи його сильною особистістю з чіткими рисами. Аксель для Кріса став справжнім каноном безгрішності, а Кріс для Акселя — взірцем успіху. Вони побудували свої життя, взявши для себе одне одного за зразок, із більш-менш свідомим бажанням замінити, а то й перевершити відсутнього. А тепер їхні химери танули просто на очах.
Лише за десертом Аксель помітив, що його похвальба викликає у співрозмовника недружнє мовчання. Він зрозумів це по-своєму: кожен із них змінився і ненавидів те, чого досягнув інший. Ця прикра істина ставала тим боліснішою, чим більше Кріс нагадував Акселеві ту шляхетну людину, якою він був і якою уже ніколи не стане, натомість Аксель явив Крісові витравленого із себе кар’єриста.
Вони замовкли, минув певний час, і тоді Кріс, зітхнувши, зважився запитати:
— Акселю, навіщо ти повернувся?
— Щоб запропонувати тобі дещо.
— Я згоден.
— Від сьогодні ти коришся тільки мені.
— Але я...
— Я вимагаю відплати. Від сьогодні ти виконуватимеш усе, що я накажу.
— І все ж...
— Я тебе не примушую. Можеш відмовитися. Тоді я покличу своїх адвокатів, відкрию справу, заявлю, що впізнав тебе, — і почнеться судовий процес. Нам із тобою добре відомо, що терміну давнини у таких справах немає.
— Давай. Викажи мене. Я нічого не заперечуватиму. Я готовий сплатити по всіх рахунках — давно чекаю на це.
— Зажди, не жени! Якщо ти оплатиш свій борг у тюрмі, то оплатиш його суспільству, а не мені. Якщо ти зогниєш за ґратами, мені це ніяк не допоможе. Авжеж, справедливість буде встановлено, але що від того мені? Невже ти не хочеш зробити мені послугу?