О сьомій вечора Кріс із валізою вже чекав біля готелю на Акселя, який розраховувався.
Лімузин об’їхав озеро і зупинився перед розкішним особняком.
— Хіба ми не летимо до Шанхая через Женеву? — здивувався Кріс.
— Це буде післязавтра.
Дві ночі вони провели в цьому палаці. Кріс так і не дізнався — навіщо. Весь цей час Аксель примушував виконувати його безглузді завдання, допомагати підніматися з ліжка, мити себе, розкладати по місцях речі. Кріс, як і обіцяв, корився. Це не вимагало від нього значних зусиль, особливо коли щотри години він мусив відвозити Акселя до басейну і вправлятися з ним — хоча щоразу відчуття цього тіла, легких, невагомих кісток і недоладних рухів викликало у нього страх. «Невже так мине й решта життя», — думав Кріс...
Час від часу він краєм вуха чув телефонні розмови, з яких зрозумів, що Аксель поводився як справжній злочинець: він був різкий, деспотичний, усіх зневажав і любив принижувати.
— Слухай, Акселю, упродовж усіх цих років ти бодай щось добре — я хочу сказати, шляхетне — зробив?
— Нічого, — посміхнувся Аксель. — Диявол мене береже.
— А я примушу тебе до цього!
Під час вільних годин Кріс роздивлявся альпійський краєвид, який мав невдовзі залишити. Для опису цього гірського озера бракувало слів... Складалося враження, буцімто вода заповнила бездонну прірву, накривши кришкою жахливе провалля — іноді ж краї озера ввижалися гармонійними, ніби колиска, в якій гойдаються хвилі. Словом, місцина, де Кріс прожив останні десять років, що далі, то більше здавалася йому то страхітливою, то прекрасною.
На початку їхньої останньої ночі у Франції за їхнім багажем заїхало таксі — наступного дня їх самих мали відвезти в аеропорт. За кермо чорного авта сів якийсь китаєць із Женеви. З його перемовин із Акселем Кріс не зрозумів ані слова, адже спілкувалися вони китайською; він лише зауважив, як переляканий азіат записував на папірці все, що диктував Аксель.
Світанку вони не дочекалися.
О п’ятій Аксель попросив Кріса допомогти йому прийняти душ, потім одягнутися, всадити на інвалідний візок і відвезти до автівки.
День мружився сіризною і ніби й не збирався прокидатися, вони ж тим часом залишили особняк, з’їхали вниз до озера і обережно — адже береги було вкрито густою імлою — вирушили дорогою круг нього.
— Стоп! Зупини тут, — наказав Аксель.
На узбіччі стояв, виструнчившись, учорашній китаєць і подавав їм знаки.
Вони вийшли з автівки. У повітрі завис різкий дух плісняви й мертвого гілля.
Китаєць уклонився і показав на низький дерев’яний човен біля старого понтону з укритих попелом дощок.
Кріс, за наказом Акселя, обережно переніс візок до човна; щойно він сів на кормі, каліка з останніх сил відштовхнув човен.
І вони попливли, поставивши двигун на невелику швидкість, щоб не зчиняти гучного шуму. Силует китайця на березі озера меншав, танув у тумані і зрештою розчинився у світанковій імлі.
— Куди ми?
— Побачиш.
Кріса хвилював уміст торб, що стояли між ними на дні човна.
Що далі просувався човник, то більше заглиблювалися вони у туман. Посередині озера, серед страшенного холоду, де мла зовсім стерла з обрію гори і береги, Аксель вимкнув двигун.
— Наша подорож закінчується тут.
— Тут?
— Тут, посеред озера.
Кріс раптом збагнув задум свого сусіди по човну: темне альпійське озеро ніби повторювало блакитну бухту під спекотним тайським сонцем. Аксель хотів, щоби Кріс теж дізнався, як це — тонути. Він машинально підвівся, готовий стрибнути у воду, аби уникнути смерті.
— Не руш!
На нього був націлений револьвер. Аксель щойно дістав його із кишені.
— Я не жартую, — вів далі він. — Повернися на своє місце. Я стрілятиму, якщо ти не зробиш того, що скажу.
Кріс знову сів. Він хотів умовити Акселя, відкрив рот...
— Мовчи! Сьогодні слухати будеш мене.
Аксель хоч і намагався видаватися рішучим, та все ж тремтів. Що було тому причиною — холод, емоції, страх чи лють? Його позбавлене м’язів обличчя, закам’яніле внаслідок коми, не передавало нюансів. І лише міцно стиснуті вуста виказували внутрішню напругу.
— Колись ти перший приз поставив вище за мене. Звісно, ти міг не знати, що я можу померти, та у виборі між перемогою і допомогою мені ти не вагався. Цього разу тобі не виграти. Розгортай торби.
Сталь дула вилискувала відблисками у воді, нагадуючи блискавки.
Кріс дуже повільно схилився над клунками — вони виявилися надто важкими; він підтягнув їх до себе по дну. Коли Кріс їх розв’язав, то побачив з’єднані шматки свинцю, до яких кріпився пояс.