— Ні, рак — це наслідок. Часом це форма, яку набувають надто важкі таємниці.
Звісна річ, Катрін не наполягала на цій думці, однак це давало їй змогу змиритися з тим, що халепа сталася саме з нею. Її рак не був нападом ззовні — радше історією, породженою самим її тілом, душею, нею самою.
Ріґо, радник президента, постійно шастав навколо. Катрін було добре відомо, що Ріґо ненавидів хвороби і навіть відмовився увійти до лікарні, де у муках конав його батько, тож вона сумнівалася, що запопадливістю рухало співчуття, і за чаєм попросила його відкритися.
— Справді, я маю про дещо вас попросити, — зізнався Ріґо. — Це мав би зробити президент, а не я, та він такий засмучений, що ніяк не наважиться. Катрін, чи дозволите повідомити про ваш стан, ваші... труднощі... ЗМІ?
Вона дивилася на нього гнівно. Щойно їй вдалося звикнутися з думкою про хворобу, як її в неї вже хотіли забрати.
— Навіщо?
— Президент вирушає у передвиборчу кампанію. І щодо вашої відсутності виникнуть запитання. Дехто вже зараз каже, ніби ви проти другого терміну; інші подейкують, буцімто між вами розлад; ще кажуть, начебто ви зв’язалися з якимсь нью-йоркським антикваром.
Катрін не змогла стримати сміху.
— Бідолашний Шарль... парижанин раптом перетворився на мешканця Нью-Йорка. А ще, перетнувши Атлантику, несподівано став гетеросексуалом! Яка нещадна ерозія пересудів...
Збентежений Ріґо підхопив:
— Авжеж, мадам, пліткують все більше! Чутки безглуздіші одна за одну, та похмурий вигляд президента їх лише підтверджує. Тому прошу вас відкрити всім правду. Ви мусите зробити це заради себе, заради президента, заради вашого взірцевого шлюбу. Розвіймо брудний туман!
Катрін замислилася.
— Люди будуть зворушені, Ріґо?
— Мадам, люди вас просто обожнюють! Повірте, чимало висловлять співчуття і симпатії! Ви в них потонете!
— Та ні, Ріґо, я мала на увазі, що люди знову будуть зворушені Анрі Морелем — мужнім Морелем, який перед першим терміном пережив замах на своє життя, а перед другим — шляхетно терпить смертельну агонію дружини.
— Доля справді сувора до бідолашного президента Мореля.
— Ріґо, ви сам вірите в те, що кажете?
Радник — невблаганний і владний — пильно поглянув на неї і вирішив не брехати: він просто змовчав.
Катрін кивком голови схвалила його мовчання, показавши, що не була дурепою і знала багато що...
Минула хвилина — жоден із них не поворухнувся.
— Гаразд, — зрештою сказала вона.
Годиною пізніше Анрі Морель, якому Ріґо вже все повідомив, зайшов до апартаментів, щоб гаряче подякувати дружині.
— Спасибі, Катрін! Отже, ти нарешті згодна на мій другий мандат?
— Хіба мені під силу зупинити тебе?
Він так і закляк, розгублений, запитуючи себе, чи через ліки вона не забула раптом свої нещодавні погрози. М’яко наблизившись, він узяв Катрін за руку:
— Можеш сказати, що ти про це думаєш?
Ні, вона не могла. Бо вже не знала. Усе так ускладнилося... На її очах блиснули сльози.
Анрі обійняв її, довго міцно притискав до себе, поки, відчувши, що вона розслабилася і засинає, не полишив її відпочивати.
Хвороба змінила у їхніх стосунках усе: агресія втратила право на існування.
Катрін, змирившись із трагічною долею, вже не хотіла катувати себе; це було не просто неприродно для неї, але й нагадувало усі ті тижні до звістки про пухлину; іронію, сарказм і жорстокі слова вона розпачливо пов’язувала з погіршенням здоров’я.
Катрін примушувала себе мовчати, Анрі ж удався до ситуативної амнезії: він поводився так, ніби нічого не було, ніби вона ніколи не висловлювала йому зневаги, не погрожувала оприлюднити все, що знала про напад на вулиці Фурмільйон, ніби не заховала за кордоном заповіт із компроматом. Усе це накопичувалося, а йому здавалося, ніби цих фактів не існувало. Анрі чіплявся за роль зразкового чоловіка, мов потопельник за кугу, — це був його порятунок, та реальність, яку він створював власноруч. «Слід забезпечити видовищну виставу, — часто бурмотів він, — не відступати від ролі, не виказувати занепокоєння і внутрішньої боротьби».
Хіба він не мав рації? Адже часто саме зовнішня форма рятує. Коли загрожує безлад, лише видимість заважає нам загубитися у хаосі; видимість — штука міцна, тримається довго, й одночасно тримає нас. «Лишень не впасти, — бубонів він, — не поточитися, не піддатися страху — ні страху перед тим, що вона переживає, ні страху перед тим, що може заподіяти мені».
Кожен із них уже не знав, що думати. Ні про себе, ні про свого партнера. Лихо сплутало карти на столі під час гри, правила якої їм були не відомі; однак хвороба подарувала обом неочікувані мудрощі: вони збагнули, що жити варто одним моментом, розуміти, що ми всі ефемерні, і покладати надії лише на короткі відрізки життя. Тепер вони ніби щодня дерлися на гору, не думаючи про завтрашнє сходження. І якщо досі багато дрібних непорозумінь між ними залишалися невирішеними, вони замірялися взятися до них згодом, не наразі.