До кремезного дуба тулилася велична біла споруда — наполовину маєток, наполовину замок: високий ґанок, широкі сходи, прикрашені левами, брами з гербами. Директорка установи — пані з білявим волоссям — видивлялася їх із ґанку, вишикувавши весь персонал на сходах — ніби прислугу у справжньому замку в очікуванні повернення високоповажного феодала. Вона невтомно повторювала епітет «високошановні» на адресу президента і його дружини, надавши похмурій реальності вигляду офіційного візиту; Анрі і Катрін перезирнулися, коли директорка з гордістю винахідниці мікрохвильовки розповідала про багатий раціон із місцевих продуктів; вони ледве втрималися від сміху — а цього з ними не траплялося вже кілька років.
Катрін розмістили у просторій кімнаті, вікна якої виходили на парк, а потім президент, якого чекали справи, поїхав. Він поцілував дружину в чоло і пообіцяв повернутися якомога швидше.
Та впродовж трьох днів Анрі не знаходив на це часу, незважаючи на щире бажання навідати Катрін. Кампанія була напруженою, він мусив приділяти усі час і сили цій боротьбі. Щодві години президента інформували про новини і серед іншого повідомили, що Катрін попросила чистий зошит і взялася писати.
Він зрозумів, що відбувалося.
— Ну ось, вона пише сповідь — хоче зашкодити мені! Треба навідувати її частіше. Що менше буватиму в неї, то у більшому вона звинуватить мене.
Переконаний, що його присутність зменшить жовчність Катрін, Анрі, втім, так і не знайшов кількох годин для гостини упродовж ні того дня, ні ще трьох наступних.
У неділю гелікоптер приніс президента до Замку Рити.
Підлеслива директорка, спантеличена такою увагою, звиваючись, мов змія, довела його до кімнати Катрін. Переступивши поріг, президент затамував подих.
Катрін, що сиділа за столиком, схилившись над зошитом, дуже змінилася; усе життя вона була радше привабливою, аніж вродливою, і мала чарівне личко — нині ж хвороба залишила глибокі сліди на обличчі, затінила його віями, надала шкірі кольору воску; Катрін ніби носила маску — надзвичайно красиву, що вражала неквапною шляхетною урочистою вродою, позбавленою емоцій. Навідуючи її щоденно, Анрі цього не помічав. Аж раптом збагнув потужність змін, яких вона зазнала. Ця жінка частково уже покинула свою тілесну оболонку і світ живих.
— Вітаю, кохана!
Кілька секунд вона усвідомлювала, що відбувається; життя уповільнилося у ній. Катрін обернулася, побачила Анрі, усміхнулася йому. Президентові здалося, що її реакція була щирою.
Та щойно він підійшов, Катрін поклала долоні на сторінки, аби він не бачив написаного, потім згорнула зошит і примостила його на колінах.
Рефлекторні рухи Катрін збентежили Анрі. Отже, він таки мав рацію: вона хотіла помститися.
Цілу годину він розмовляв із нею, виправдовувався за те, що не з’являвся, детально, з гумором, переповідав справи, якими заповнив тиждень. Незважаючи на втому, Катрін уважно слухала і, хоч і не мала сили сміятися, моменти, коли у нормальному житті розреготалася б, позначала примружуванням очей.
Анрі, сиплячи смішними історіями, думав насправді лише про зошит. Чому йому бракувало мужності забрати його у дружини? Чи просто поговорити про це?
Раптом він вказав на зошит пальцем.
— Ти пишеш?
Обличчя Катрін проясніло.
— А що ти пишеш, дозволь запитати?
Вона, вагаючись, мовчки шукала потрібні слова, потім радо випалила те, що спало на гадку:
— Секрет!
Але він ніжно, аж ніяк не вороже наполягав:
— Секрет, яким не можна поділитись зі мною?
Вона знову зніяковіла, відвернулася і повільно, прикипівши очима до залитого призахідним сонцем парку, мовила:
— Якщо поділюся, це вже не буде секретом.
Ковтнувши слину і приховавши стривоженість, президент повів далі довірливим тоном:
— А можна буде якось почитати?
Блискавка озорила очі Катрін. Її вуста гірко скривилися.
— Авжеж...
Загусла тиша. Зовні смеркало. У широко прочинене вікно кімнати долинали спів вивільги і постук дзьобом по корі. Вони вдихали спокій, віддаленість і безтурботність дикого саду.
Анрі не запалював світло, дозволивши темряві заповнити кімнату. Морок у закутках нагадував їхнє кохання: те, що нещодавно було яскравим, раптом ставало похмурим, немов липким, — і смеркання поступово розчавлювало їх.
Анрі поцілував Катрін у чоло і залишив.
На ранок понеділка, рівно о шостій і зберігаючи сувору таємницю, Анрі покликав голову секретної служби, генерала Рено, і розповів про свої тривоги, дещо змістивши акценти: він нібито побоювався, щоби дружина, хвора і під дією наркотиків, не поклала на папір фрази, які могли б бути хибно витлумачені — ба навіть використані ворогами! Генерал одразу командирував до установи людину, що мала роздобути злощасний зошит.