Ця відданість зворушила чимало сердець за межами Франції.
Хіба існує почуття, на поверхні якого не відбилася б, мов підшивка на одязі, його протилежність? Чи існує кохання, вільне від ненависті? Рука, яка пестить, може одразу ж і схопитися за кинджал. Невже є пристрасть, якій невідома лють? Хіба часом не вбивають із тим самим запалом, що єднає й дає начало новому життю? Наші почуття не є змінними — радше двозначними, чорними або білими залежно від ситуації, витягнутими, мов струна, між суперечностями, зміїстими, схильними як до найгіршого, так і до найкращого.
Кохання загубилося в коридорах часу. Спочатку вони з Катрін кохалися, потім їхні почуття зруйнувалися, і врешті вони по черзі захоплювалися один одним — хтось палко кохав того, хто його зневажав; а згодом смерть згладила все — реальність і розбрат. Спогади давали змогу виправляти помилки, позбавлятися непорозумінь, реставрувати минуле. Кохання заволоділо серцем Анрі. Щире кохання.
Коли, відмовившись від третього терміну, президент Морель вийшов на пенсію, він немов одружився з минулим. Цей самотній, поважний і завжди усміхнений велет решту життя присвятив написанню спогадів. І вперше в історії звіряння голови держави — де, звісно, було майстерно викладено і його амбіції, і політичний шлях, — називалися дуже просто, на честь тієї, якої йому бракувало і яку він обожнював понад усе: «Взірцеве кохання».
Нотатки автора
Учора вранці в мою голову зненацька ввірвалася думка — така яскрава, спокуслива, категорична, що за дві доби вона безцеремонно облаштувалася у мені, змінила плани, настрій, запитання, які мене турбували, та заволоділа моїм майбутнім. Я для цієї думки — лише слухняний партнер. Але найгірше в тому, що вона привела за собою ціле сімейство інших думок.
І щойно я погодився розчинити перед нею двері, як одразу був приречений і вже не мав вибору — мусив писати.
Що ж то за думка була така? Хтось комусь замолоду відмовляється допомогти. По цьому вчинку зловмисник усвідомлює свою потворну натуру, обурюється і повністю змінюється. Двадцять років по тому, коли він перетворюється на щирого альтруїста, давня жертва знаходить його. Вона також зазнала кардинальних змін: страждання перетворило її на жовчну, їдку, жорстоку істоту... Доля поміняла цих двох місцями: жертва обернулася на ката, а вбивця став порядною людиною. Спокута зустрілася з прокляттям... Чим це має закінчитися?
Не встиг я занотувати цю думку, як мене гукнули її посестри. Тема еволюції людей залежно від їхнього вибору чи травм викликала в уяві обриси інших історій.
Того вечора я вигадав вісім-дев’ять оповідань. І так тішився, що навіть не відчував утоми.
Одне лише було безперечно: з мене назовні просилася книжка.
Усупереч усталеній думці, збірка новел — це цілісна книжка, що має свої тему і форму. І якщо кожна з новел має певну автономію, яка дає змогу читати її окремо, то для мене всі вони є складовими великого задуму, що має початок, середину й кінець.
План книжки передує написанню новел, він ніби скликає і ліпить їх у моїй уяві.
Саме так задумувалися «Одетта» і «Мрійниця з Остенде».
Я не складаю букет, збираючи різні квіти — я вишукую квіти залежно від букета.
Часом мені трапляється писати новели, пов’язані з певною подією, гучною справою, ювілеєм. Це — мов видерті аркуші. Якщо колись я їх поєднаю у збірку, то назву її «Зібранням новел», аби ця книжка відрізнялася від збірок, задуманих як цілісні твори. Вони зберуться під одну обкладинку — але не складатимуть книжку.
«Отруйниця».
Як завжди, персонаж, який зроджується під моїм пером, захоплює мене. І ось я вже стара пані — а втім, до подібної метаморфози я звик, — провінційна серійна вбивця (до цього звик менше)... Цікаво, як авторам «чорних» романів вдається вести нормальний триб? Я починаю боятися за своїх рідних... За кілька днів стаю не менш порочним, ніж моя «вбивця», не відчуваю схильності до благородства, подумки нищу людей і насолоджуюся цим. На кухні замість олії та оцту бачу різноманітні отрути і, готуючи соуси, уявляю жахливі речі. Учора ввечері, приміром, я розчаровано подавав на стіл безневинну смаженину з грибами.