Персонаж не відпускає мене, навіть коли я не пишу. Він усюди слідує за мною і часом навіть промовляє від мого імені. Ця роль не просто пристала до мене (це, зрештою, не так уже й страшно) — вона заволоділа моєю уявою. Персонаж зібрав усередині мене все, що хоч чимось йому близьке. І якщо мій герой таки справді негідник, то він втілює всі мої негативні риси.
Коли я писав «Чужу долю» — роман про Гітлера, — то вже тоді здригався від страху.
Тієї ночі я так розхвилювався, що, аби опанувати себе, вві сні взявся складати життєпис Франциска Асизького...
Або Казанови? Хтозна...
Ці оповідки пробігають звивистими стежками існування, спонукаючи до осмислення того, куди ведуть: до свободи чи до детермінізму?
Вільні ми чи ні?
Це питання значно живіше за відповіді — і переживе відповіді на решту запитань. Бо мені здається нечесним, безцеремонним і нерозумним стверджувати щось із цілковитою впевненістю.
Коли ми спілкуємося, вагаємося, робимо вибір, то нібито почуваємося вільними. Та хіба це відчуття не є ілюзією? Хіба наше рішення не було б таким у будь-якому разі? Якщо наш мозок схиляється до певної ухвали — хіба не обумовлений його вибір? А що, як у шати вільного вибору вбралася сувора необхідність?..
Філософи, що обирають бік або Декарта (буцімто свобода існує), або Спінози (буцімто її немає), чубляться безрезультатно. Переможця не буде. Чому? Бо вони перекидаються аргументами, а не доказами. Теорія проти теорії. Як результат: залишається тільки питання.
Зізнаюся, що мені ближчі прибічники свободи — на кшталт Канта і Сартра, — бо мені здається, що пізнання свободи в моєму житті таки було. До того ж, виключно з моральних причин я змушений вірити в існування свободи: адже неможливі ні етика, ні правосуддя, якщо людина не є вільним і відповідальним господарем своїх учинків; так само неможливі ні покарання, ні честь. Хіба можна звинувачувати камінь, який на когось упав? Хіба можна його покарати? Певно, що ні.
Однак потребувати свободи з моральних причин не означає твердо знати, що свобода існує. Постулювати свободу не означає демонструвати її.
Отже, питання не знімається.
Такими є основні умови людського існування: жити радше із запитаннями, аніж із відповідями.
У жовтні 2010 року я здійснив тур Сполученими Штатами й англомовною частиною Канади, презентуючи англійський переклад моєї першої збірки оповідань «Одетта»; чари перекладу перетворили її на «The Most Beautiful Book in the World» («Найпрекраснішу книжку на світі» — так називається остання новела у збірці) — напевно, це найскромніша у світі назва!
Книжку добре зустріли. Цікаво. Це означає, що про Францію у місцевих ЗМІ відгукуються непогано, адже прийом дуже нечисленних перекладених тут французьких книжок віддзеркалює стан міжнародних стосунків. Мене душе смішило, коли я чув, ніби тільки французи можуть поєднувати художню оповідь і філософію, легко і глибоко порушувати непрості теми. Що ж, нині цьому вмінню аплодують. Проте дуже часто мені дорікають саме ним...
Під час літературних фестивалів і публічних читань, де я змушений спиратися на американський переклад, мене тішить реакція аудиторії і читачів. Вони одразу ж кидаються до найближчої книгарні і стверджують, буцімто їх причаровує моє відчуття деталей. Насправді ж деталей у моїх книжках небагато... Однак саме через окремі елементи я оповідаю про ціле. Французи звикли «шаблю» називати «клинком», а «корабель» — «вітрильником». Це так звана синекдоха — коли частина слугує за назву цілому, — і на рівні стилю я поширюю синекдоху і на драматургію, і на прозу.
Дійсно, це захоплення синекдохою є просто приголомшливим у англосаксонському світі, де систематично видають величезні книжки, перевантажені деталями й описами — результатом титанічної дослідницької роботи з документами, — книжки, де інформацію на читача виливають упродовж сотень сторінок.
Як на мене, мистецтво письменника — так само як і малювальника — полягає у виборі: знайти точний кадр, визначити найдостойнішу для оповіді мить, розповісти якомога більше якомога меншими засобами.
І знову Америка... Відчуваю справжню насолоду, відкриваючи досі невідомі мені книжки й авторів; з останніми я проводжу вечори за склянкою трунку, перекроюючи світ і переосмислюючи літературу — ніби нам досі по двадцять років... Їхні простота, ввічливість, повага до інших зворушують і надихають мене.