Зрештою, якщо месьє і мадам Фромаж вважають роман «більшим мистецтвом», аніж новелу, то лише тому, що роман — це банальний жанр.
Пробігши очима написане вище, я зрозумів, що потрапив до полемічної пастки: бінарного мислення.
Я почав міркувати достоту як ті, кому закидаю хибні думки: я протиставляю, роздвоюю, зважую одне на противагу іншому. Нісенітниці! Думати — означає приймати складність, а полеміка не здатна до думки, бо зводить комплексність до бінарності.
Насправді роман я люблю не менше, аніж новелу, однак кожен із цих жанрів люблю з різних причин.
За «Мрійницю з Остенде», свою другу книжку новел, я отримав премію в Італії. Мені здалося, що критики чудово зрозуміли мій задум — адже їм добре відомі «Американські уроки» Італо Кальвіно, одна з моїх настільних книжок. Їх не шокує, що інтелектуал домагається легкості і простоти; навпаки, вони аплодують, адже знають, як це складно. Істинно латинська чутливість не дає сплутати простоту і спрощення.
Спрощення (simplisme): незнання усіх складнощів.
Простота (simplicité): вирішення всіх ускладнень.
У Вероні мені розповіли одну цікаву історію.
У першій половині ХХ століття один садівник піклувався про цвинтар, де розташовано мавзолей Джульєтти. Туристи стікалися повитріщатися на її могилу, закохані — пообніматися, знедолені — поридати. Зворушений сценами, які бачив щоденно, садівник навчив птахів, щоби за його знаком ті сідали на плече згорьованої душі і легким торканням дзьоба ніби її цілували. Ця дивина сподобалася, причарувала відвідувачів — і вже невдовзі з усього світу надходили листи до Джульєтти, де закохані просили у неї порад.
Садівник узяв за звичку у вишуканому стилі від імені Джульєтти відповідати на ті листи.
Коли він у п’ятдесятих роках помер, конверти з посланнями все одно надходили, накопичувались, і єдиною адресою на них було: «Джульєтті, Верона, Італія». Кілька веронок вирішили продовжити цю традицію і утворили Клуб імені Джульєтти — об’єднання семи добродійок, які складали відповіді нещасним і самотнім душам, міркуючи над їхніми проблемами.
Учора ввечері я зустрів сім сучасних Джульєтт — інтелектуалок, психологинь, суспільствознавчинь, адвокаток, — які листувалися з приреченим на смерть у Техасі чи сторожем маяка у Китаї...
Воістину дивне місто Верона, зведене італійцями і прославлене одним англійцем — Шекспіром...
За звичкою, я не живу. Письмо заволоділо мною і все, що його не стосується, залишило у підвішеному стані. Я, поставлений у дужки, звів себе до звичайного писаря, до руки на строковій службі: у персонажів, які потребують життя, в оповіді, що шукає потрібних слів.
Грудневі свята я пережив, мов примара. Невідчепний задум залишав мені кілька годин на перепочинок, коли я міг щиро поспілкуватися з батьками, сестрою, її чоловіком, моїми племінниками, — та варто було вийти з кімнати, як ідея твору охоплювала мене.
Часом я кажу собі, що письмо ненавидить мою родину і моїх друзів. Мов невблаганна коханка, воно ізолює мене, вириває з їхніх обіймів.
Певно, саме тому я знову і знову вводжу своїх близьких у тексти. Я думаю про них, про те, як невдовзі вони читатимуть це, і намагаюся здивувати, потішити їх, вгадати, що кожному з них припаде до душі або не сподобається на кожній сторінці твору. Я вводжу їх у текст як потенційних читачів.
Та варто мені лише опинитися перед ними, як думки мої линуть далеко. Я лише вдаю, що це я, і намагаюся пригадати, що це вони.
Новела — це мов креслення роману, роман, зведений до своєї суті.
І цей вимогливий жанр не пробачає зради.
Якщо для роману можна виволокти з комори різноманітне дрантя, то з новелою такого не зробиш. Тут слід точно виміряти простір, відведений для опису, діалогу, циклу. Найменша помилка в архітектурі одразу впадає в око. Зайві прикраси також.
Часом здається, що новела мене омолоджує, адже я перш за все людина театру.
Ще з часів Чехова, Піранделло і Теннессі Вільямса відомо, що драматургам добре вдаються новели. Чому так? Бо новеліст уміє «вести» читача: він хапає його першою фразою і тягне аж до останньої, не зупиняючись, не даючи перепочити — достоту як звик у театрі.
Драматурги люблять новели, бо їм видається, що новели вивільняють читачів, перетворюють їх на глядачів, які не в змозі відірватися від вистави — хіба що підвестися і вийти. Новела повертає письменникові владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу.