Марґеріт Юрсенар казала: ми не змінюємося — ми глибшаємо. Андре Жід, своєю чергою, радив плентати тільки власним схилом — головне, щоби нагору.
Коли воля поєднується із розумом, людина перетворюється на зграбну тваринку.
Мої асистенти Брюно і Янн познайомилися з «Концертом пам’яті янгола». Вони прибігли до мене, зворушені, стверджуючи, що я написав прекрасну історію про кохання.
Неймовірно! Я ж про це і не підозрював.
«Кохання в Єлисейському палаці».
Розвиваючи цю безладну любовну казку, я почуваюся, мов у театрі. Анрі і Катрін — сильні персонажі, які миттю захоплюють глядача. Віртуозні постави, численні машкари — це люди, сповнені нюансів, здатні контролювати себе і страждати мовчки.
Та водночас місце дії розставляє немало пасток: Єлисейський палац має залишатися тлом, влада — рамками, які визначають страх його мешканців перед громадською думкою.
Початок я мусив переписувати не раз, шукаючи вірний, найпростіший ракурс, що викликав би у читачів симпатію до відрізаної від суспільства жінки, яка почувається залишеною.
Хоча новела «Кохання в Єлисейському палаці» завершує книжку, все ж саме вона дає до неї розгадку: як і Анрі з Катрін, люди губляться у коридорах часу, майже ніколи не переживають однакових почуттів одночасно — радше страждають від болісних незбігів.
Так, отруйниця та її абат втрачають одне одного...
Так, матрос Ґреґ, поки його доньки лише діти, забуває про батьківський обов’язок...
Так, Кріс і Аксель надто різні, аби гідно оцінити одне одного; змінюються вони симетрично — і відстань не зменшується...
Якби одного дня ми отримали пояснення щодо того, що втратили впродовж життя, повернути втрачене це не допомогло б.
Спокута, що сприяє усвідомленню, зазвичай відчувається надто пізно. Зло вже заподіяне... Помста не перекреслює скоєного. Ґреґові доньки завжди страждатимуть від браку любові й турботи...
Цю книжку я міг би назвати «Розходження у коханні».
Рита, мадонна безнадійних затій, свята неможливого, мов діамант, сяє у кожній із цих оповідок. Її сяєво то іронічне, то вирішальне, то цинічне, то сповнене сподівання. Те, що вона завжди повертається, має, як і добро, подвійне дно: те, що одному здається добрим, другого робить нещасним; те, що губить Павла, рятує Петра.
Свята Рита — це об’єкт, який нічого не розповідає, але за допомогою якого можна вилити душу.
Цей лейтмотив не є поясненням, яке я, автор, хочу вам дати — ні, це радше голка, укол, поштовх, загадковий вузол, що примушує читача міркувати.
Цього ранку я отримав кілька листів від німецьких школярів, які вивчали «Месьє Ібрагіма та квіти Корану». Один із них, замість компліментів, жалівся: «Чому ви не пояснюєте, навіщо месьє Ібрагім весь час твердить: «Мені відомо написане у моєму Корані»?»
І я відповів хлопчині лише одним реченням:
«Бо я хотів, аби ви самі здогадалися...»
Коли книжку завершено, розпочинається її справжнє життя.
Починаючи з сьогоднішнього вечора я вже не автор. Її авторами відтепер є читачі.
Вольтер казав, що найкращі книжки написано наполовину уявою читачів.
Я з його думкою згоден, хоча, щиро кажучи, мені завжди хотілося додати: аби тільки у читача був хист...
Уточнення: те, що читач, можливо, буде талановитішим за мене, не бентежить мене. Навпаки...