«Абат відштовхнув її, — міркувала Марі, — тому пара опуклостей така розлючена».
І сердечко Марі мирно тенькало, поки вона міняла зів’ялі лілеї на щойно зрізані у власному садку.
Абат із сумним виразом прямував у її бік. Марі зазирнула йому в обличчя. Він, заскочений у мить бентеги, відвернувся від неї.
Марі вирішила скористатися його хвилюванням:
— Гарненька вона, еге ж?
Здивований священик пробелькотів щось невиразне. Та Марі не здавалася:
— Як? Вам вона не здається гарненькою?
— Я не оцінюю своїх парафіян із цього боку.
Він сказав це твердо. Щирість абата заспокоїла Марі, однак настрій було зіпсовано остаточно — достоту суп, що продовжує кипіти навіть коли вимкнули вогонь під казанком.
— Отче, гадаю, вам відомо, хто така ця Іветта?
— Що ви хочете цим сказати?
— Це тутешня проститутка. Сподіваюся, вона від вас цього не приховала?
— Вона від мене нічого не приховала. Так, вона справді велика грішниця. Чому, скажіть на милість, я приділив їй стільки часу?
— Вас захопили її гріхи?
— Зовсім ні. Хіба я тут не для того, щоби лікувати стражденні душі? До речі, це досить дивно: темним душам доводиться віддавати сили значно більше, ніж світлим.
Від цих слів Марі мало не знепритомніла. Он як?! То абат Ґабріель більше присвячує себе лікуванню пороків, аніж плеканню чеснот? І чому вона раніше про це не подумала!
— Отче, приймете в мене сповідь?
І вони увійшли до навощеної дерев’яної будки. Від юнака Марі відділяла лише тонка решітка, тож Морестьє здавалося, що вона торкається абата вустами.
— Чи відомо вам, отче, що кілька років тому мене звинувачували у вбивствах чоловіків?
— Мені це відомо, сестро.
— Обвинувачування стверджувало, буцімто я отруїла трьох своїх чоловіків і позбулася четвертого, що нібито був мені за коханця...
— Так, я знаю про ваш хресний шлях. Знаю також, що земне правосуддя вас виправдало.
— Тоді вам має бути зрозумілим, чому відтоді я зневажаю правосуддя людей.
— Щось я не вловлюю...
— Я боюся лише правосуддя Божого.
— І маєте рацію, сестро.
— Бо якщо для людей я нині невинувата, то перед Господом я стою, вкрита гріхами.
— Звісна річ. Як і всі ми.
— Авжеж, але не настільки...
Вона нахилилася до решітки і прошепотіла:
— Я їх убила.
— Кого?
— Своїх чоловіків.
— Господи милостивий!
— А ще свого коханця, Руді.
— Бідолашна душа...
І вона із похмурою радістю додала:
— А ще його коханку Ольгу, оту росіянку! Будете сміятися, та в цьому мене не звинувачували, адже її зникнення ніхто не помітив. Нікому не бракувало цієї гадюки!
— Ісусе Христе, спаси і помилуй!
Юний священик поклав на себе хрест радше забобонний, аніж духовний: вислуховуючи сповідь про злочини Марі, він відчував, як його охопив страх.
А Марі Морестьє смакувала те враження, яке справила на юнака. О, він миттю забув про Іветту! На перше місце відразу вийшла вона, Марі!
Того дня Марі оповіла Ґабріелеві про своє найдавніше вбивство. Щоб не надто шокувати священика, аби не збридитися йому, перше отруєння вона подала як благодіяння: її бідолашний чоловік так страждав, що вона діяла радше як сестра милосердя, аніж як убивця; якщо вірити Марі, вона не вбила свого Рауля, а приспала, удавшись до евтаназії.
Переляканий юний священик, пополотнівши і подумки засуджуючи, мусив слухати Морестьє.
Він залишив Марі, не зронивши ні слова, лише перехрестивши її.
Наступного дня під час ранкової служби по темних колах під очима вона зрозуміла, що абат мало або погано спав.
По обіді, увійшовши по сповідальні, він зізнався Марі, що всю ніч не міг склепити повік.
Ця звістка її потішила: отже, вона заволоділа ним, він крутився під ковдрою, згадуючи про неї! Оскільки з Марі відбувалось те саме, то можна було сказати, що вони провели ніч разом!
Того дня вона продовжила розповідь про своє перше вбивство — вбивство Рауля — й інстинктивно, далебі сама й не второпавши, чому, повела оповідь геть іншим тоном, похмурішим, реалістичнішим, наполягаючи на своїй відразі до старця, на ненависті до пестощів, до яких він силував Марі. Змальовуючи себе як юну жертву хтивого дідугана, вона мимоволі виказувала злостивість, дріб’язковість і схильність до криміналу; Марі детально описувала довгий процес отруєння миш’яком — цілих дев’ять місяців, поки доза не стала фатальною і водночас непомітною; не приховала вона ні відчуття полегшення, коли він помирав, ні вправно зіграної на похороні ролі безутішної удовиці, ні своїх радощів, коли одержала кошти й будинок і спекалася боргів.