До Сальво повернулася впевненість, і він підкріплював свої слова гримасами, які, мабуть, замінювали знаки оклику.
— Мій батько тобі заплатив?
— Небагато, шефе. Зовсім трохи. Я лише мав тобі допомогти.
— Допомогти, чи зупинити?
— Патроне, — у Сальво вихопився короткий регіт, — я зробив усе, що міг…
Ерван урешті-решт посміхнувся. Можна подумати, що в цьому приреченому світі кожна мить особливо насичена. Навпаки: життя тут бентежно легке — це валюта, яка щосекунди падає в ціні.
— Нащо тобі їхати на той берег? — раптом занепокоївся Сальво.
— Треба з деким зустрітися.
— З ким?
Досі скорчений серед мішків і каністр із пальним, Ерван схопив бінокль і оглянув протилежний берег: жодного поруху. Він бачив лише розтрощені укріплення, вирвані з корінням дерева, пошматовані джунглі. Тутсі зі своїми ракетами теж завдали супротивникові чималих збитків. Під цими задимленими руїнами вгадувалася інша частина Лонтано — колишні шахтарські нетрі, що, здавалося, наполегливіше опиралися рокам і джунглям.
— Із Фостеном Муньясезою, — нарешті відповів він і опустив бінокль.
— Мефісто? Нереально! Це ж шеф Інтерагамве!
Небо проясніло, той гігантський лазуровий просвіт між хмар несподівано заспокоїв Ервана. Він зрозумів, що зігрівало йому серце: батькове досьє, стільки разів перечитане вночі. Це позначене жахом дитинство давало останнє, що Ерван, на його думку, міг визнати за батьком: пом’якшувальні обставини.
Після розмови з сином Морван заціпенів. Небо ще не очистилося після зливи, хмари стиснули атмосферу так, що все розігрілося до пекельного градусу. Згідно з розрахунками Кросса, невдовзі вони мали прибути до Лонтано.
Не можна сказати, що Ґреґуар упізнавав ті місця: десятки років укрили все монотонною рослинністю. Місцевість просто повертала до початку: ці джунглі завжди були тут, як до, так і після нетривалого втілення загарбницьких мрій білих. Чорні з їхніми війнами, грабежами, насильством становили певну частину незрушного природного порядку: тут не мало рости нічого, крім цього буйного лісу, цього ніжного зела, що саме себе живило.
Шампено… Він бурмотів цю назву, не пригадуючи конкретних деталей. Тепер це слово з трьох складів нагадувало застиглу магму, перемішану й скам’янілу масу звірств, з якими він мусив сяк-так упоратися за час свого життя. Один із його хлопців зумів зрушити цю брилу, побачити почвар, які метушаться під нею, — ось що його непокоїло. Невже доведеться вбити і його? Невже дійшов крайньої межі? Завжди нищив усе, здатне пробудити минуле. Тепер до цього взявся ще й син і поклав край титанічним і водночас жалюгідним зусиллям батька в його намаганні перекреслити власне походження.
Піроґа й далі спускалася річкою. Морван провів ніч із цим двигуном під сідницями й відчував, як вібрують уже навіть труси.
У кишені задзвонив «Іридіум». Ерван? Лоїк.
— Ти в літаку? — відразу ж запитав Морван, зосереджуючись на флорентійських проблемах.
— Ні.
— Я ж тобі казав, що…
— У мене є новини.
Від молодшого Морван теж нічого доброго не очікував. Якщо Ерван копав надто глибоко, то Лоїк пробивався не в тому напрямку.
— Другий чувак, — який був на останній зустрічі Джованні, — знову почав малий, — це спільник Балаґіно.
Морвану знадобилося кілька секунд, щоб знову уявити собі ту неймовірну сцену: торговець брухтом на таємній нараді в підліску з мафіозі та кількома здорованями веде бесіди про контрабанду зброї в Конґо. Усе заради цього…
— Ну і..? — буркнув він.
Лоїк заходився щось плутано пояснювати: в його історії фігурував якийсь метрдотель, безкоштовно надана готелем автівка через…
— Коротше.
— Рано вранці в понеділок, 12 листопада, готель «Villa San Marco» надав клієнтові «Фіат Мареа». Ми перевірили: це ті самі номери, які помітив метрдотель у підліску.
Зрештою, Морвану було глибоко начхати на цю історію з постачанням зброї. Ті самі мерзотники, та сама сміховинна гонитва за бабками…
— Кому? — все ж таки запитав він.
— Такому собі Данні Понтуазо. Досить дивно, що він дав адресу в Нью-Йорку, хоча, за словами консьєржа, говорив англійською із сильним французьким чи якимсь подібним акцентом.
Зненацька Морван перестав чути двигун чи помічати сяйливу луску бриж на поверхні води. Його ніби засліпила чорна блискавка.
— Ти зараз кажеш мені, що Понтуазо замішаний у постачанні зброї до Катанґи?
— Ти його знаєш?
Зрештою, нічого дивного: канадець мав найвигідніше становище, аби озброювати воєнних ватажків у Північній Катанзі. Він сидів тут, на місці, був озброєний до зубів, тож вочевидь поцупив кілька партій. У цьому африканському лайні не складно…