Вона зрозуміла, що все скінчено.
Дівчина раптово зупинилася перед машиною, яка заїжджала в тунель, водій різко загальмував. Ґаель збігла донизу, вже задихаючись. У тунелі зупинилися кілька машин. Між загиджених стін висіла хмара диму й смороду паленої гуми. Асфальтом струменіла цівка крові з-під бампера якогось джипа. Катц лежав за десять метрів від авто, просто під ногами в Ґаель, яка з розгону ледь не перечепилася об нього.
Вона зойкнула, так здавлено, ніби гикнула. Психолог у своєму плащі ніколи ще не здавався їй таким тендітним. Голова неприродно вивернута, без сумніву, перелом шийних хребців.
Ґаель опустилася на коліна. Водії виходили зі своїх автівок наближалися, вона чула, як навколо збираються фліки, мабуть, зі зброєю напоготові. Секунди, здавалося, важко гупали, залишали відтиски на серці, в думках, на всьому її житті. Попри всі приписи першої допомоги, вона підклала руку під потилицю психолога — липку від крові, на диво легку — й підняла йому голову.
Катц намагався говорити, але спромігся лише виплюнути червонястий слиз. Ґаель пригадала перші консультації на вулиці Ніколо, кохання до цього загадкового лікаря, яке тоді лише народжувалося. Хитрощі, до яких вона вдавалася, аби спокусити його. Напади хандри, викликані його холодністю. Вона гірко плакала.
Фліки, водії, Одрі з її агентами вже оточили їх кільцем, але ніхто не наважувався підійти.
Катц і далі щось белькотів. Від його рота залишилася темна діра, в якій зблискували розтрощені зуби. Ґаель нахилилася ще нижче й почула тільки ці останні слова:
— Людина-цвях жива…
Другу половину дня Ерван перебував у прострації.
Після апокаліпсису в селищі хуту Морван схопив сина за барки, силоміць надягнув йому бронежилет з рятувальним шаром і кинув до своєї піроґи. На борту за стерном був чорний із пикою зарізяки, а прикривав їх озброєний велет — перші обличчя місцевих, на яких Ерван не помічав ні страху, ні божевілля. Він зіщулився на дні човна й відімкнувся від зовнішнього світу. Корпус лизали язики полум’я, річка пожирала саму себе, корчилася в сліпучих конвульсіях, згори періщила злива, й він просто чекав, коли їх нарешті поглине останній катаклізм кінця світу.
Пілот завів двигун, Морван залишився на носі, готовий зробити кілька залпів у вцілілих, які могли спробувати звести з ними рахунки. Вже не йшлося про зліт у цій місцевості, залитій кров’ю, охопленій полум’ям. Батько стверджував, що треба повертатися просто на північ, у загадкову зону шахт, де погодився сісти Шепік — пілот, як зрозумів Ерван.
Після цього — жодних спогадів. Мабуть, по обіді знову виглянуло сонце. Певно, він заснув. Нічого не чув і не бачив. Розплющував очі й втуплювався завжди в одне й те саме: непорушний батько з МК12 в руках. Білий воїн у світі чорних — Старий ніколи ще не здавався йому таким реальним і до такої міри на своєму місці.
Шоста вечора: час гасити світло. Ніч із її дивовижною м’якістю заскочила їх зненацька, ніби підступна хвороба. Ерван досі чекав виходу власної свідомості з провалля. Поки що в мозку зринали тільки спалахи паніки, а в тілі — судоми.
— Переночуємо тут, — оголосив батько, й човен пристав до темного берега. — Ми вже на півдорозі.
— На півдорозі до чого? — нарешті спромігся вимовити Ерван з таким зусиллям, ніби намагався зібрати слину в пересохлому роті.
— До посадкової смуги. Назва не потрібна. Та її в тій місцині й нема. Якщо все піде за планом, будемо там завтра опівдні й Шепік візьме нас на борт. Вечірка скінчилася, хлопчику мій.
Падре наказав своїм людям розбити табір на березі, біля човна. Передав синові чисті лахи й дістав із наплічника підшивку. Швидко погортав і пожбурив у річку, яка її миттю поглинула.
Ерван навіть не мав сили на протест. Тепер він уже не розслідував, а жебрав правди. Віднині прийматиме все, що милостиво погодяться йому дати.
— Ходімо зі мною, — наказав Морван.
Двоє чорних розпалювали вогнище під накриттям із листя — починалася вечірня злива.
— Ми з ними не залишимося?
— Ходімо, кажу тобі.
Насилу підвівшись, він почвалав за батьком: Старий узяв із собою строгий мінімум, аби розбити другий табір у лісі. Вочевидь VIP-зона. Вони зупинилися на затишній галявині. Морван пішов збирати хмиз, а Ерван сів, сперся на ризофору, інстинктивно намагаючись прийняти таку саму позу, як і попередньої ночі. Навколо невблаганно стискалося кільце дощу.
Зі свідомістю повернулися імена й обличчя. Сальво, померлий під зливою доларів, Мефісто, вбитий за інформацію, якій уже сорок років, Понтуазо, який з невідомої причини намагався прибрати його, перш ніж загинув у підірваному гелікоптері, всі ті безіменні поранені, підсмажені в розпалених гасом нетрях. Величним переможцем цієї баталії був Морван. Він повернув собі контроль над власним минулим.