Хай що мало статися, Ґаель була згодна.
Опівдні, як і очікувалося, вони досягли зони копалень.
Цілий ранок піроґа розсікала бурі хвилі, ніби ґріндер — шишки канабісу. Ерван сушив собі мізки батьковими зізнаннями. Про те, щоб заарештувати його за юридичною процедурою, не було й мови. Усе відбувалося на території Конґо-Кіншаси. Та й минуло вже сорок років: тобто з точки зору закону — кілька століть. А головне — ані найменшого доказу, окрім зізнання, якого Старий не повторюватиме.
Справжня проблема полягала в іншому: винний, чи не винний? Ерван був єдиним його суддею, водночас уособлював суддю, прокурора, адвоката й присяжних. Коли починав цю рольову гру, голова, здавалося, от-от мала вибухнути. Найнесподіваніше, що весь процес перевернувся догори дриґом. Його батько, ниций убивця й шпигун, кат їхньої матері, перетворився на жертву — свого дитинства, психічних розладів, дуету схиблених збоченців… Винний, чи не винний?
— Скоро прибуваємо, — оголосив Морван. — Натягуй бронежилет.
Ерван, уже вбраний у рятувальний жилет, вмирав від спеки, тому не поворухнувся. Насправді він більше не мав сили, аби турбуватися бодай про щось.
— Надягай, — наполягав Ґреґуар. — Не час розслаблюватися.
— У цій місцевості також бачили війська?
— Не ті, що ти знаєш. Май-май, кадоґо не менш небезпечні, але не такі помітні. Вони радо зустрінуть нас на пристані…
Ерван підняв погляд, передовсім побоюючись нового гелікоптера МООНДРК. Блакитні берети, безперечно, мститимуться за смерть свого командувача.
Ця думка потягла за собою інше запитання: чому Понтуазо хотів його вколошкати?
— Квебекець торгував зброєю, — пояснив Морван, похмуро всміхаючись. — Це він організував різанину останніх двох днів, озброївши тих дикунів. Не знаю, як він це прокрутив: викрав частину свого ж таки майна, аби перепродати озброєним угрупованням. І це він убив Монтефіорі, замішаного в схемі. Ти покликав на допомогу свого найзапеклішого ворога. Для нього ти був лише свідком, якого необхідно прибрати.
Доводилося прийняти й цю сагу з хаотичним сюжетом, у якій поступово спадають маски.
— Звідки ти все це знаєш?
— Від твого брата. Він відкопав сенсацію за десять тисяч кілометрів звідси.
Ерван не бачив жодного зв’язку між пеклом на річці та Лоїком, але не допитувався. Урешті-решт, цікавило його інше.
— Скільки часу до прибуття? — запитав він.
— Півгодини.
Достатньо, аби повернутися до теми Людини-цвяха:
— Розкажи мені решту.
— Що саме?
— Цього ранку ти сказав: «Білі Будівельники відмовилися від своїх планів страти, коли дізналися, що Фарабо нічого про них не скаже». Що конкретно він знав? За словами сестри Гільдеґард, він сам належав до кланів засновників…
— Я тобі вже казав, — зітхнув Морван. — Тоді я добряче покопав у історії цих сімей. Гідно поцінував їхню кровожерливість. А ще я дізнався, що ті психи вірили в магію йомбе. Вони всі задурили собі голови анімістичними забобонами, вважали себе проклятими. Виїхавши з Нижнього Конґо, уклали угоду з чаклунами, щоб їм дали спокій на новому місці.
Ерван відчував щось подібне до сп’яніння. Ця справа діяла мов наркотик чи алкоголь. Що більша доза, то важче втриматися на ногах… І прагнеш більшого. До чого дійде ця історія?
— Яку саме угоду?
— Вони мали віддати дитину. Класична вимога жерців-фетишистів. Ворожбити беруть данину живою плоттю.
— Ти маєш на увазі…
— Перш ніж виїхати з Майомбе, вони залишили там одного зі своїх малих. Майбутнього Тьєрі Фарабо.
— Чий це був син?
— Я так і не дізнався. Перевернув архіви, що стосувалися всіх родин, але в Конґо…
— Як ти це вивідав?
— Завдяки де Пернеке. Тієї ночі, коли я його відмудохав, він намагався викрутитися, тому виклав серед іншого й це. Жінки клану страждали через докори сумління й усе йому розповіли. Вони думали, що привид хлопчика повернувся по них. І мали рацію, але в іншому сенсі.
— Чаклуни не вбили пацана?
— Навпаки, вони втаємничили його в свій культ. Подробиці я дізнався значно пізніше, коли розпитував Фарабо в тюрязі. Усі вважали його оповідь нелогічною. Це було не так. Він був божевільним, але спогади залишилися недоторканими й точними. Чоловіки з кланів покинули його з велосипедом посеред лісу, ніби в дитячій казці. Пацан катався собі стежками, нічого не підозрюючи. Коли він повернувся, родичі зникли. Він почав кликати їх, горлати, аж голос зірвав — усе даремно. Споночіло. По нього прийшли нґанґи. Фарабо нічого не розповідав мені про вишкіл, але ти вже знаєш про це достатньо, щоб уявити його страждання. Він мав таланти, які в навчанні лише розвивалися. До підліткового віку хлопець уже став грізним чаклуном.