— Ходімо.
Вони кинулися до літака. Ерван готувався будь-якої миті зловити кулю. Що ближче літак — то вища ця імовірність. Перед ними красувався пом’ятий двомоторник, що ніби побував в усіх конґолезьких війнах.
Сто метрів. П’ятдесят. Тридцять…
Двері літака відчинилися. Залишалося тільки заскочити. Морван підсадив сина, який сторчголов закотився всередину й відразу, ще стоячи навкарачки, повернувся, щоби подати батькові руку. До них уже бігли кілька май-май, стріляли з кулеметів, не цілячись.
Старого важко було підняти: справжній мамонт. Ерван скорчився дужче й смикнув з останніх сил; випари гасу буравили повітря розжареними вихорами. «Cessna» почав рухатися, хоча ноги Морвана досі теліпалися в повітрі.
— Двері! — заволав пілот.
Ерван перекинувся навзнак, аби цілком затягнути батька в літак. Вони разом покотилися кабіною: ні пасажирських сидінь, ні навушників із мікрофонами, нічого, крім підлоги, встеленої ребристими листами жерсті, помосту для мішків із колтаном. Ерван не встиг перевести подих — мусив кинутися до дверей. Витягнув руку й таки зачинив їх. Устиг востаннє глянути на смугу, яка бігла під літаком.
Він заблокував механізм дверей і озирнувся: батько вставав, не відвертав погляду від типа, який сидів поряд з пілотом, — тутсі в уніформі, повернутий до них профілем, вузьким і довгим ніби шабля.
— Бісінґ’є? Якого хріна ти тут робиш?
— Вітання від Мумбанзи.
Військовий випустив дві кулі крізь сидіння. На стелю бризнула кров, а Ґреґуар без жодного звуку скорчився на підлозі. Ерван досі тримав свій 9-міліметровий. Він випростав руку й натиснув на гачок — мізки тутсі розлетілися вітровим склом.
— СУКА! — заволав росіянин.
Ерван підклав ліву руку під шию батькові, який булькав кров’ю, а правою притиснув дуло пістолета до потилиці пілота:
— Злітай, заради Бога! Злітай, або нам усім хана! «Cessna» й далі набирав швидкість; нарешті він відірвався від смуги. Ерван опустив погляд на батька і все зрозумів. Він повалився на підлогу, притискаючи до себе нерухоме тіло, поки літак рвався у безкраї небеса.
Зґвалтування тривало недовго.
Кожен мудак дочекався своєї черги й, на щастя, в жодного не виникло проблем ні з ерекцією, ні з еякуляцією. Обскубли півника по повній.
Лоїк пережив цю сцену якось очужіло — можливо, досяг нарешті незворушності, яку проповідував Будда? Радше глибинний жах: перед ним відступила свідомість. Упродовж усього дійства він чіплявся за єдину думку: діти не повинні цього бачити. Софія бездоганно відіграла свою роль: не дозволяла їм піднімати голови й пошепки заспокоювала.
Сицилійці відпустили його: це було лише попередження. Увесь запльований, він, похитуючись, повернувся за кермо й поїхав далі звивистим шляхом, що вів до аеропорту. Софія подавала йому серветки. Їхнє розслідування щойно завершилося контрольним пострілом. Про заяву з приводу інциденту не було й мови, так само, як і про публічні скарги на цю варварську країну. Він придбав квиток на той самий літак, яким летіла сім’я, і всі вони повернулися в Париж.
За час польоту ніхто й словом не озвався. Та сама мовчанка в таксі, яке довезло їх до площі Єна.
— Хочеш залишитися в нас? — запитала Софія біля під’їзду.
Лоїка судомило, він загортався в пальто, щоб це приховати, а колишня дружина намагалася перед дітьми вдавати, ніби все гаразд. Цієї миті діти й тільки діти давали змогу — ні, змушували — триматися на ногах.
— Ні, дякую.
— Усе гаразд?
Квола посмішка, мовляв: «І не таке бачив». Це була водночас правда й неправда. Він кілька разів ледь не вмирав за жахливих обставин, не ліпших за ранкову зустріч. Але це завжди було після наркотиків, у прострації. Наркоман завжди сподівається, що нова доза стане фатальною і все скінчиться назавжди. І знає: коли це станеться, він навіть не усвідомить власної смерті. Не помре, а відлетить.
— Я зателефоную тобі ввечері, — пообіцяв він і не поцілував дітей.
Прополоскав рота в машині, потім в аеропорту Флоренція-Перетола, далі ще двічі в літаку й нарешті по прибутті в Париж. Мабуть, уже ніколи не змиє цього приниження, що всоталося йому в ясна, у шкіру, в душу. Тепер не можна баритися. Мерщій залишитися сам-на-сам із цим нестерпним спогадом. Часом кортить швидше пережити все найнеприємніше, неминуче.
Він проїхав угору авеню Президента Вілсона без поклажі (не схотів навіть повертатися до вілли у Ф’єзоле по свої речі), неквапно, майже безтурботно. Крокував між масивних будівель початку XX століття й ще респектабельніших споруд часів Всесвітньої виставки 1937 року, ніби персонаж картини де Кіріко, загублений у світі, невідповідному до його зросту. Нагадував того Лоїка, яким був у своєму буденному житті. Ніби й плинув у сонячних променях, але насправді повертався додому іншою людиною. Крихітною, знівеченою, спустошеною.