Це що за херня? Ні факти, ні їхнє значення — можливе повернення вересневих жахів — не переконували його, проте привід для занепокоєння був.
У будь-якому разі він щойно знайшов свою соломинку, за яку міг вчепитися. Взятися до цієї справи — принаймні кілька днів не думати про смерть батька.
— Я кличу інших, — підсумував він.
Чудова команда, завжди незмінна.
Одрі: безбарвне волосся, тиха й сумирна, хоч у вухо бгай, у своїй бавовняній куртці. Фавіні: марсельський бабій на прізвисько Сардина, вочевидь перезбуджений присутністю Ґаель. Тонфа, незворушний, серйозний і статечний, у чорному костюмі, мов уособлення меча правосуддя.
Ерван кількома словами переповів свою мандрівку — розповідаючи те саме по черзі Лоїку, Фітуссі й сестрі, він поступово пристосовувався. Почав говорити стисло, крижаним тоном та опускати деталі. Виклав обставини смерті Старого, але й словом не обмовився ні про справжню причину власної подорожі, ні про своє відкриття — справу Каті Фонтана, назавжди заархівовану в пам’яті.
Коли перейшов до дивного випадку з доктором Ізабель Баррер-Юссено, настала черга підлеглих. Вони використали неділю, аби «нарити інфи» на додачу до перших знахідок Одрі. Ерван вислухав їх, гортаючи вже складене командою досьє.
— З родиною зв’язувалися? — запитання не адресувалося нікому конкретно.
— Батьки померли, але я знайшла старшого брата, Олів’є, — відповіла Одрі. — Він живе у Клермон-Феррані, керує компанією «Domanges».
— Що за компанія?
— Родинна справа. Мережа сервісних підприємств з хімічного чищення. Близько сотні філій по всій Франції, з франшизами й усім таким. Гарний бізнес.
— Що він тобі сказав?
— Нічого. Він розірвав будь-які стосунки з сестрою багато років тому.
— Причина?
— Її психічні розлади. Від самої лише згадки про ті проблеми для родини, хлопець, здавалося, блювати хотів. Якщо я правильно зрозуміла, були ще й негаразди з успадкуванням, але він не вдавався до подробиць.
— Вона мала частку в фірмі?
— Нічого не знаю. Хай там як, її ніколи не оголошували недієздатною і не призначали їй опікунів.
— Чудово. Я пізніше зателефоную тому хлопцеві.
Одрі скривилася: не зносила, коли щось переробляли після неї.
— Що буде з тілом?
— Олів’є приїхав у Париж учора ввечері. Підписав згоду на вивезення. Він хоче відвезти її до Клермон-Феррана й поховати в родинному склепі.
— Ти з ним бачилася?
— Ні.
— Він має намір подавати на нас до суду?
— Немає жодних причин…
— Він міг би подумати, що є, — відрубав Ерван. — І навіть не одна. Перевищення службових обов’язків. Втручання в приватне життя. Незаконне розслідування. — Він переводив погляд з Одрі до Ґаель, яка ніби прикипіла до свого стільця. — Якщо він має клепку, то навіть може додати до цього пограбування зі зламуванням…
Над залою зависла багатотонна мовчанка.
— Якщо він це зробить, — дозволила собі озватися Ґаель, — то виявить скелет у шафі: його сестра практикувала під несправжнім іменем. Це я тут жертва її…
Ерван зупинив її погрозливим жестом. Щоб розрядити обстановку, втрутилася Одрі:
— Після нашої телефонної розмови в мене залишилося враження, що він давно списав свою сестру з рахунків. Вона отримувала ренту. Робила зі своїм баблом, що хотіла, та й по всьому.
— Ти можеш щось додати? — Ерван втупився в сестру.
— Ні.
— Тоді забирайся.
— Але…
— Тобі тут нема чого робити: це нарада офіцерів карного розшуку. Зникни, поки я не пробігся всіма твоїми дурощами за час моєї відсутності.
Ґаель більше не протестувала.
— Проведеш мене?
Це було радше твердження, ніж запитання. Вони спустилися сходами й мовчки вийшли на подвір’я.
— Щодо моїх янголів-охоронців, — запитала врешті-решт Ґаель, зупиняючись перед пропускним пунктом, — що робитимемо з ними?
— Не розумію, про що ти.
— Тато знову приставив до мене хвоста з двох типів.
— Де вони?
— Надворі, — вона кивнула на набережну Орфевр по той бік пропускного пункту.
— Вони знають, що тато помер?
— Звісно. Я вже казала їм, щоби йшли додому, а вони ані руш. Справжні вівчарки. Очікують наказів, та не знають, від кого.
— Стій тут.
Ерван вийшов на ґанок, розмірковуючи, чи й справді Ґаель досі в небезпеці. Вона, здавалося, залишила свої суїцидальні наміри, але поява на сцені Ізабель Баррер була ще одним тривожним дзвіночком. Людина-цвях жива…