Важкі запнуті штори, ще важча тиша. Непорушні речі й тіні. Запах мастики асоціюється з навощеними церковними меблями. Ерван спіймав себе на відчутті задоволення таким могильним спокоєм. Сюди не проникав гомін знадвору. Неприйняті дзвінки політиків і журналістів, телеграми, термінові новини, наелектризована атмосфера у Твіттері, Фейсбуці… Сюди не долинало нічого.
Ерван узяв крісло, поставив його навпроти Меґґі, по інший бік столика, прокашлявся. Навіть не був упевнений, що вона не спить.
— Хочеш чогось випити?
Від цього запитання він підскочив. Її голос звучав налякано, як зазвичай, коли Морван був неподалік.
— Ні, дякую, — він знову сів.
— Точно?
Ерван розрізняв лише обрис її обличчя: матовий овал, маску, ніби розплавлену над вогнем. Якби Меґґі нічого йому не запропонувала, це означало б, що її остаточно втрачено.
З чого почати?
Він обрав факти — як справжній флік:
— Я можу розповісти тобі, як усе сталося. Новий директор «Coltano» в Лубумбаші…
— Я не хочу знати.
На їхні плечі знову впала тиша.
— Можна ввімкнути світло?
Жодної відповіді. Ерван досі тремтів: якщо він не зміг зігрітися в своєму старому доброму офісі, в оточенні колег, які стали його справжньою сім’єю, то тут, у цьому склепі, точно не відтане.
— Церемонія відбудеться на Бреа, — раптом кинула вона.
— На Бреа? Але торочать про похорон на національному рівні й…
— Твій батько хотів на Бреа. Він має право обрати собі кладовище. Він завжди хотів бути похованим там, у тісному колі.
— А склеп на Монпарнасі?
— Фальшивка. Хитрощі Ґреґуара. Спробуй, дізнайся причину.
Одного дня в нападі безуму Морван зачинив Меґґі там на цілу ніч.
— А… ти знаєш, із ким треба зв’язатися? — машинально запитав Ерван.
— Із парафією Пемполя: вони призначать священика для служби. Я не хочу ніяких гостей: будемо тільки ми.
Її слова здавалися вогкими від надміру слини — мабуть, нейролептики, якими вона запихалася від учора. Зазвичай ці пігулки сушать, але у Меґґі, хоч як це дивно, вони провокували слиновиділення.
— Звичайно, це не має просочитися в пресу.
Ерван уявив собі всю сім’ю, похмуру, ніби з граніту, під рясним зимовим дощем довкола могили — й затремтів удвічі дужче.
— Він тобі розповів? — знову заговорила вона за кілька секунд.
Досі кидала фрази так, ніби вночі в крижаних хвилях підіймалася за течією.
— У нього не було вибору, — щоб не виказати слабкості, Ерван раптом вирішив вдавати з себе фанфарона. — Моє розслідування смерті Катрін Фонтана…
Він затнувся: Меґґі залилася реготом.
— Тобі це здається кумедним?
— Вибач… — пробурмотіла вона. — Я сміюся, бо правди не існує. Або ж, скажімо, вже не існує…
— Ти помиляєшся. Я щойно…
— Я виховала тебе як свого сина, Ерване. Я любила тебе, як Лоїка й Ґаель. Може, навіть трохи більше. Я завжди вважала, що заборгувала тобі…
— Бо організувала вбивство моєї матері?
Меґґі зненацька підняла голову. Її вирячені очі в темряві зблиснули до нього.
— Твій батько розповів тобі тільки те, що знав сам…
— Твій батько був сильним, хоробрим, вольовим, — почала вона безбарвним тоном, — але глибоко в душі він залишився наляканою дитиною. Обличчя Каті жахало й водночас вабило його. Воно символізувало для нього найбільшу небезпеку, але й те, чого він ніколи не мав та завжди бажав: материнську любов. Одна частина його єства прагнула її ніжності, її турботи. Інша хотіла знищити її.
Ерван прийшов не заради дилетантського психоаналізу.
— Ти не мусиш його захищати, — мовив він. — Я знаю про нього достатньо, щоб скласти власну думку.
— Ні. Не знаєш. Ти…
— Ти бачилася з де Пернеке після цього?
У нього вихопилося це запитання. Щоб закрити справу, слід було звести рахунки з кожним її персонажем — тобто помістити кожного по цей або по той бік життя.
— Сонечку, — лагідно мовила Меґґі, — ти маєш зрозуміти… Це не приємні спогади.
Та ти що…
— Ти бачилася з ним, чи ні?
— Ні. Але не раз зв’язувалася без відома твого батька.
— Навіщо?
— Власне, через Ґреґуара. Пернеке був єдиним, хто знав причину його психозу.
Ервану важко було уявити це лікування на відстані під керівництвом спільника у вбивстві.
— Тож він лікував тата через тебе як посередницю?
— Ні. Я говорю про кілька дзвінків на пару десятиліть. Коли Ґреґуар відмовлявся піти до лікаря в Парижі, я телефонувала де Пернеке, щоб спитати поради…