— То були інші часи.
Він своєю чергою вибухнув сміхом — регіт, мов бритва, порізав йому рота.
— Тобі потрібне лікування.
Жінка забрала свою павучину лапу, й він нарешті зміг стати на ноги. Тепер уже виразно бачив Меґґі з її застиглою в повітрі кистю. Кострубатий силует худої постарілої гіпі, такої само висушеної, як і ті ідеї, що їх вона нібито відстоювала. Ерван не знав, що flower power включає ще й убивство з варварською жорстокістю…
— Ти не зрозумів, що я маю на увазі, — видихнула вона, відвертаючись. — Я говорю про конкретне місце й час. У Лонтано нас закрутило у вирі. Людина-цвях стала каталізатором усіх прихованих безумств. Африка, прокляття нашого клану, гроші з копалень, насильство, расизм…
Ерван здався. Він спорожнів. Ні гніву, ані краплини сили щоб засуджувати Меґґі, звинувачувати або пробачати. Перш ніж поїхати в Африку, він сказав батькові: «Термін давності існує для суддів, не для злочинців». Він помилявся. Термін давності — всесвітній закон. Це забуття. Не пам’яті, а тіла: у ньому не лишалося гормонів чи адреналіну, аби бунтувати.
— Чому ти говориш мені це зараз? — запитав він нарешті, цілковито виснажений. — Бо заговорив батько? Остаточні рішення приймає він — аж до скону?
Жінка мовчала, не піднімала голови. Можна було подумати, що вона плаче або намагається себе опанувати. Ерван здогадувався, що вона радше сміється з його наївності.
— Тепер, коли його нема, ніщо вже не має сенсу. В кожному разі — я… більше не маю сенсу…
Удома — білі стіни, запах жавелевої води, порожній холодильник: домогосподарство в його стилі. Він досі не відчував жодної емоції: був у тому самому стані, що й в аеропорту Лубумбаші. Задурманений, отупілий. Намагався пробудити в собі інтерес хоча б до чогось: зателефонував своїй команді. Жодних новин. Набрав Одрі — автовідповідач. Фавіні працював із лікарнями, до яких шпиталізували Ізабель Баррер, — перелік був довгим. Тонфа зв’язався з пацієнтами Еріка Катца, які зустріли його холодно. Тепер він розшукував інформацію про родину Баррер і їхні філії. Кожен пообіцяв за ніч написати звіт, але Ерван уже зрозумів, що чекати завтра зранку особливо нема на що.
Зробив собі кави, й перед очима неочікувано застрибали картинки: Африка. Не Африка Каті Фонтана й Меґґі де Крефт, а його власна — події останніх днів. Поставив чашку й повалився на стілець, витримуючи перший залп спогадів: багряно-коричнева річка, двоколірні червоно-зелені береги, кадоґо в гумових рукавичках розпорюють животи своїм жертвам, Дух Мертвих, розірваний надвоє, ґетто Coco, охоплене полум’ям…
Він сподівався залишити позаду ці травми. Втішав себе ілюзією, що повернення в цивілізацію зітре їх, ніби з магнітної дошки. Сам собі нагадував хворого на малярію чи дизентерію, якому здається, що хвороба минула, бо він почувається ліпше, але не здогадується, що заражений на все життя і в його нутрощах ховаються яйця паразитів. Віднині темні сили Африки ніколи не перестануть нагадувати про себе, як напади болотяної лихоманки, що долають самих чорних.
Коли видіння начебто поблякли, перед очима зринуло батькове тіло з пошматованим горлом на підлозі літака. Ерван зігнувся навпіл. Не плакав — задихався. Не почувався приголомшеним — боровся з бажанням знепритомніти. Африканські спогади — радше жорстока сутичка, ніж замріяна меланхолія. Дивно, але свідомість зосередилася на колтановій пилюці в жолобках підлоги. Цей крупний план підказав йому вихід: спадщина. Він досі жодного разу про це не подумав. Звісно, цілий статок, але, без сумніву, приперчений таємницями та неприємними сюрпризами — його батько вмів майстерно випікати в диявольских печах паскудні несподіванки.
Кому відійдуть акції «Coltano»? Лоїкові, як передбачалося за часів їхнього з Софією подружнього життя? Чи Старий переглянув заповіт і перерозподілив своє майно з огляду на їхнє розлучення? Ні. Ерван пригадав, що минулого вересня він продав усі акції, щоб виплутатися з фінансової скрути, в якій сам нічого не зрозумів. Залишалося бабло. І, певно, чимало іншого «добра, що погано лежало», як кажуть у Конґо.
Ерван завжди присягався, що відмовиться від своєї частки, але ситуація змінилася: він побачив батька в дії, зміг оцінити ризики, на які він ішов у катанґзькій глушині, аби ще більше передати своїм дітям. Ішлося не про спадок, а про справу всього життя… Побачимо. Але від думки про те, щоб зв’язатися з нотаріусом, заглибитися в ці питання бабла й успадкування, йому знову крутило в животі.
Лоїк чудово з цим упорається. Ерван набрав номер брата, але той послав його в дупу. Ерван підвищив голос і доручив йому ще й організацію похорону на Бреа. Усе-таки це він у сім’ї мав виконувати «морський закон». Лоїк побурчав і зрештою погодився — його поведінка здавалася Ерванові щораз більш чудернацькою. Найдужче дивувало те, що він, здавалося, не боявся, хоча насильницька смерть Монтефіорі та вбивство Морвана мали б паралізувати його. Лоїк завше надавав перевагу принципу «Робімо ноги!». Що намислив ще цей малий?