Про це, звичайно, в газетах не було й слова, і таке замовчування припало б Старому до вподоби. Щоб самопожертва була повною, про неї ніхто не має знати. Ґреґуар сплатить за рахунками в потойбіччі, хай який суд там на нього чекає. Власне, його найбільшим злочином (принаймні єдиним, за який він погодився б відповідати) було вбивство Каті Фонтана. І при цьому не він його скоїв.
— Поверніться на своє місце, месьє. Ми йдемо на посадку.
Ерван послухався, усміхнувся. Він насолоджувався цією віддаленістю від Парижа, своїм статусом інкогніто серед пасажирів-бізнесменів, на яких чекають у залах для нарад із пластиковими стінами й пошарпаним килимовим покриттям. Офіс, що чекав на нього, вартував не набагато більшого.
Струс від дотику до посадкової смуги. Надворі — дощ, холод, мокрий асфальт. Похмуре повернення. Він ніяк не міг переконати себе, що вже вчетверте приземлюється в Бресті. Як і решта пасажирів, схопився за свій телефон і перевірив повідомлення — нічого важливого. Принаймні від команди жодних дзвінків. Нема новин і від Одрі… Ця мовчанка непокоїла його. Вона нічого не знайшла в Лувесьєнні? Чи навпаки — зіткнулася з певною проблемою? Чи просто продовжила розслідування зранку, негайно подавшись на вулицю де ля Тур?
Він збирався набрати її номер, коли помітив за склом зали прибуття розгублене обличчя підполковника Верні. Шия під комірцем у нього досі була перев’язана — поранили в Локіреку, куля влучила в горло просто над коміром бронежилета.
Коли Ерван побачив Верні ось таким, у вічному чорному дощовику, його миттєво пронизав гострий жаль. Останній із трьох мушкетерів: Аршамбо вбили під час штурму, Ле Ґен зі штабу Керверека мав тепер інший клопіт. Лише жандарм не зрадив свій пост. Ерван швидко написав Одрі CMC — «Зателефонуй», — і поклав телефон до кишені.
Із неспокійної посмішки офіцера Ерван зрозумів, що той готувався до найгіршого (він не пояснив причини свого візиту). Коротке рукостискання. Банальні фрази про політ і погоду. Цього разу не йшлося ні про каву, ні про «Золоті булочки». Брифінг пройде в машині, дорогою до ЗПП.
Ерван пам’ятав сіро-зелений краєвид, а сьогодні побачив його зимову версію: сіре на сірому. На рівнини, які, здавалося, затерлися аж до скелястої основи, залізними ошурками падав дощ. Після осінньої іржі зимова картина мерехтіла під зливою, ніби на відполірованому металі.
Кількома словами Ерван описав справу Катца-Баррер. Водночас усе й нічого. Тінь, яка постійно зринає на невиразній картині. Варто детальніше вивчити це питання. Верні не протестував, не зводив погляду з двірників, які танцювали під дощем. Нарешті на тлі змоклих ланів вималювалися глухі стіни Інституту Шарко, оточені мурами й ровами.
— Ви попереджали їх про наш візит?
— Ні, — відповів Верні. — А мав?
— У жодному разі.
На першому пропускному пункті вони пройшли контроль, здали зброю та показали документи, й лише по тому опинилися в самому ЗПП.
Нарешті, перед дверима з гартованої сталі, Верні подолав свою німоту:
— А що саме шукаємо?
— І гадки не маю. Але сподіваюся, це буде не просто відповідь, а остання крапка.
— Як ви познайомилися з Філіппом Юссено?
— Я був у нього викладачем курсу «Поведінкова та коґнітивна психологія» в Університеті Париж-Декарт.
— Якого року?
— 1986-го чи 1987-го, вже й не пам’ятаю.
— Скільки вам було років?
— Сорок із чимось.
Жан-Луї Ляссе змусив їх очікувати близько години. Чесний бій: адже Ерван приїхав до психіатра просто собі «з дружнім візитом». Вони всілися в його тісному кабінетику, напханому теками й книжками, якими були заставлені стіни, антресолі й колони в усіх кутках кімнатки.
Лікар не зрадив свого стилю англійського студента: під білим халатом виднівся жилет у стилі «преппі» й оксфордська сорочка, що доволі незвично поєднувалося з його сивим волоссям і фізіономією старого плейбоя. Із незрозумілих причин психіатр залишив Верні за дверима.
— За кілька років ви разом заснували клініку «Феянтін» у Шату. Звідки ви отримали гроші?
— Фінансування проекту взяв на себе Філіпп. Завдяки моєму досвідові в цій роботі вдалося долучити банки.
— Звідки в нього взялися гроші? Від дружини, Ізабель Баррер?
Обличчям Ляссе промайнула посмішка: саме лишень це ім’я пояснювало новий допит — уся ця буча зчинилася через неї.
— Авжеж, в Ізабель… Спершу вона входила до адміністрації клініки.
Іронія долі: двоє психіатрів відкрили свою клініку завдяки баблу жінки, яка пізніше стала її постійною пацієнткою.