— Зачекай ось це! — вигукнув він, вказуючи на мапу на стіні.
Понтуазо схопив указку та заходився описувати Ерванові різні зони конфлікту, що назрівав довкруж Анкоро. Поступово перебрався до сусідніх країн, які заробляли на контрабанді руд — Руанди, Уґанди, Бурунді… Нарешті дійшла черга й до міжнародних угруповань, торговців зброєю, сумнівних бізнесменів, усіх тих, хто наживався на колтані, танталі, каситериті, золоті чи діамантах, а також, певна річ, на війні.
— П’ять мільйонів жертв, це т’бі шось говорить?
Без жодного переходу він обернув свій гнів проти громадських організацій, які розважаються цими інтригами, опосередковано допомагаючи ополченцям, далі обплював держави, що відрядили їх у це багно, тих дрібних чувачків із МООНДРК, які, на додачу, заборонили будь-що тут робити.
— Я т’бі скажу як усе буде: війна скінчиться тіки т’ді, коли всі повмирають! Холєра! Всьо, крапка.
Ерван підвівся, навіть не намагаючись сперечатися. Було вже близько п’ятої вечора, скоро мало споночіти, а він не просунувся ні на крок. Подякував командувачеві й попрямував до дверей, але той перепинив його біля порогу.
— Ти син Ґреґуара Морвана, ’ге ж?
— Так.
— Чому ти щойно з ним не поїхав?
Тож батько успішно злетів — треба було приймати його пропозицію.
— Нам було не по дорозі.
— Куди він к’нкретно летить?
— Не знаю, але мені треба до Лонтано.
Понтуазо по-ковбойському підняв берет вказівним пальцем.
— Ти тямиш, шо вже на’ть не існує т’го міста?
— Я знайду свідків у довколишніх селах.
Здоровань зробив крок уперед, Ерван мусив позадкувати. Канадцеві здалося замало цього загрозливого руху й він уперся обома кулаками в пояс, мов на арені цирку.
— Нічо ти не знайдеш, бо залишаєшся в Лубумбаші.
Це починало набридати Ервану.
— Ви намагаєтеся мені завадити?
— Та нічо я не намагаюся. Або в тебе є дозвіл від твоєї держави, від ООН чи хоч від ’когось органу і я організовую т’бі тріп з ескортом, або в тебе дуля з маком і ти зостаєшся тут. Я відповідаю за цю територію, вдуплився?
Ерван удав, ніби погоджується, бо саме цієї миті подумки пішов у підпілля. Мусив нишком виїхати. Але до кого звернутися? Йому вже бракувало Старого.
Понтуазо тим часом по-дружньому поклав йому руку на плече.
— Вибачай, — він говорив уже спокійніше, — сьогодні просто жах якийсь коїться. Ті хріни собачі, шо правлять мені за солдатів, приносять самі проблеми. А коли я к’жу «хріни собачі», я саме це й маю на увазі, бо через цих йолопів у мене вже більше десяти скарг на зґвалтування! І, наче цього лайна недостатньо, ще жменька їх згоріла в лікарні під час учорашньої пожежі. — Він відчинив двері, але перекрив прохід рукою. — Твій батько т’бі шось казав про Нсеко?
— Не багато.
— Шо ти про це знаєш?
— Його вбили, так?
— Йому вирізали серце. Клянуся т’бі, у ційво країні не нудьгуватимеш. Нсеко був начальником «Coltano», контори твого батька. Ти про це знав?
— Мене ця історія не обходить. Пробач. Адже ведеться розслідування?
Понтуазо похмуро, коротко зареготав.
— Цим займається НПК. Національна поліція Конґо. Іншими словами, ніхто. А з генералом Мумбанзою ти знайомий?
Здавалося, ніби згадки про всю цю ватагу змушують командувача по-справжньому страждати.
— Я нікого не знаю в Лубумбаші.
— Самі виродки… — крізь зуби просичав канадець. — Ти знаєш, шо твій батько перевозив у своєму «Антонові»?
— Техніку, мабуть. Для дослідження родовищ.
— А про зброю він нічого не казав?
За спиною в Ервана досі був наплічник, який зранку дав йому Ґреґуар. 9-міліметровий «Glock» раптом здався багатотонним.
— Мій батько не цікавиться таким бізнесом, — сухо відповів він.
— У нас вкрали рушниці, пістолети, — Понтуазо мовби й не чув його.
Геть із цього кабінету. Скористатися сутінками й обміркувати решту варіантів. Але командувач не випускав за поріг.
— Якшо тобі запропонують гвинтівку чи шось таке, ти мене попередиш. Це ясно?
— Цілком.
Командувач нарешті відступив з порогу й уже зовсім пом’якшав:
— Шо робиш сьогодні ввечері? Можна було б випити чо’сь холодненького.
— Я… Мабуть… Просто я виснажений і…
— Ти в ‘кому готелі оселився?
— «Grand Karavia».
— Уночі на мене чекає літак, але я спробую забігти. Нам із тобою ще треба побалакати.
— Це що за херня?
Навіть уночі, ще до приземлення, Морван міг констатувати, що жодних робіт не було. Ані натяку на просування в савану. Жодного сліду вирубування лісу чи розкопів на видноколі. Чорт забирай.