— Ви знайшли якісь сліди в інших кімнатах?
— На кухні. Ізабель Баррер мала свою хату, але, зважаючи на пилюку, що вкриває меблі, вже сто років і носа сюди не потикала.
Ерван майже впевнився: вона пустила постояльця у віллу, на якій більше не жила.
— Біля спального мішка знайшли ще ось це, — Тонфа взяв із секретера, що слугував технікам за робоче місце, пластиковий пакет: у нього складали речові докази.
У кульку були сотні пігулок, капсул, флакончиків, без жодних написів чи етикеток. Безіменні ліки, які дають у шпиталях. Мабуть, псих покинув це в поспіху, коли втікав. Сценарій уже вимальовувався в уяві Ервана. Божевільний, якого намагаються накачати препаратами, аби вгамувати й зупинити в його жаданні чинити зло…
ХТО?
Відповідь дав Ерік Катц: «Людина-цвях жива».
Ерван форкнув, щоб відігнати першу гіпотезу: Тьєрі Фарабо досі живий і від вересня переховується у психіатрині. Він відвернувся від пакета з пігулками, тому що цієї миті інтуїція підказала: «гість» сам обрав бібліотеку. За книжки. Вимальовувався його суперечливий образ: чоловік, який жив у розкішній віллі, але гніздився в одній-єдиній кімнаті, дикун, який руками запихав їжу до рота, але жадібно читав, психопат, який перерізував горлянки непроханим відвідувачам, але розмірковував над «Пробами» Монтеня.
— Перегляньте всі книжки, — наказав він. — Проаналізуйте кожен відбиток, який на них знайдете.
Новий умовивід: Ізабель перестала приходити — вона померла за три дні до того, — і коли з’явилася Одрі, псих запанікував. Він забув про обережність: нейтралізація ворога за допомогою ножа, вправи різника й ритуально знівечена жертва.
ЛЮДИНА-ЦВЯХ ЖИВА.
Невже вони помилялися від самого початку?
Існує єдиний спосіб дізнатися:
— Обшукайте всю халупу.
— Ми вже…
— Hi, переверніть тут усе догори дриґом, від підвалу до горища. Розбирайте на дрібні шматочки, поки не знайдемо те, що маємо знайти.
— Що саме?
— Мінконді.
Тонфа, стріляний горобець, поцікавився:
— Ти маєш на увазі африканські штучки?
— Підірвіть цей сраний будинок і відкопайте мені ті фігурки.
Кремезний флік зашарудів своїми бахилами:
— Це передбачає купу писанини. Не впевнений, що…
— При тому, що тут перерізали горло флікові? Якщо потрібно, отримаємо дозвіл прочесати весь квартал!
Фавіні, який щойно підійшов до них, поклав руку Ерванові на плече, змушуючи повернутися:
— Зараз сам про це поговориш. Приїхала заступниця прокурора.
— Ми збираємося забити труну. Можете поглянути на небіжчика востаннє.
Лоїк не хотів ризикувати:
— Вигляд нормальний?
— Звісно. Ну, є плями…
Судмедексперт, Ів Рібуаз, споглядав Меґґі, яка сиділа в холі судмедінституту. Лоїк машинально простежив за його поглядом. Зсутулена, у своїх гіпівських лахах, жінка обіруч стискала сумку з джутової матерії. Справжня безпритульна жебрачка.
Ось ким вона була насправді вже цілу добу. Заблукана душа, вигнана з власного життя. Усі ці роки мала одну-єдину точку опори: Морвана. Із його смертю втратила все.
Лоїк зателефонував їй вранці, пообіцяв заїхати, коли можна буде побачити тіло. Приїхавши, знайшов її на дивані в пітьмі, із запнутими шторами. Певно, вона від учора й не поворухнулася.
Зате сам цілий день провів у метушні. Клопіт із перевезенням тіла. Перемовини з мерією Бреа. Дзвінки до парафії Пемполя. Призначення зустрічі з нотаріусом на наступний тиждень. У першу чергу — складання некролога для газети «Le Monde». Усе це зі злістю на серці. Він на побігеньках у свого клану. Попихач у сімї.
— Ви підтверджуєте версію мого брата?
— Цілковито. Я відіслав йому повідомлення. Дві кулі в шиї. Балістичний аналіз уточнить калібр. Кулі продірявили сонні артерії, викликали зовнішню кровотечу та враження внутрішніх органів, несумісні з життям.
Слова Ервана. Кабіна «Cessna». Тутсі на передньому сидінні. Постріли з-за спинки крісла. Лоїк навіть і не пам’ятав, чи пришив брат убивцю.
— Ви виписали дозвіл на поховання?
— Ось.
Рібуаз, не виказуючи жодних емоцій, подав йому аркуш. Лоїк зрозумів: цей медик часто працював з обома Морванами, батьком і сином. Байдужість? Професійна флегма? Мабуть, радше втома. Патанатом зрештою почав дивитися на фліків як на звичайних клієнтів.