Коли «Антонов» сяк-так приземлився на посадковій смузі, освітленій гасовими ліхтарями, Морван вибіг із салону мов навіжений, розштовхуючи африканців з їхніми коробками — більше не міг зносити присутності цих людей.
— Може, поясниш мені все? — заволав він до білого, який чекав біля підніжжя трапу.
— Виникли проблеми.
— Та що ти кажеш!
Жако сягав його плеча — та й те, якби став навшпиньки. На ньому було поло «Lacoste» із портретом Мобуту замість крокодильчика. Конголезький гумор. Він дістав руки з кишень гігантських шортів і кивнув туди, де вздовж смуги стояли екскаватори:
— У нас вкрали пальне.
— Хто?
— Точно не відомо. Можливо, май-май.
Жоден загін ополченців не мав транспорту, але тут усе працювало на бензині, включно з електрикою.
— Коли це було?
— Десь два тижні тому.
— А Крос та інші?
— Вони вже давно на шахтах. Там від них більше користі.
Морван погодився: коли в тебе крадуть пальне, то одне, й зовсім інше — якщо вийдуть з-під контролю родовища. Крос, військовий старої школи, раніше служив у Збройних силах Заїру: на нього можна було розраховувати.
— Я відіслав обладнання два місяці тому, — Ґреґуар махнув у бік темної савани. — А ви ще не починали?
— Мусили відкласти.
— І чим звідтоді займаєтеся?
— Чекаємо на тебе. Голіруч вирубуємо ліс під дорогу.
Морван махнув Мішелю, щоб той починав розвантаження. Вибору не було: «Антонов» не залишиться на землі більш ніж двадцять хвилин. Пасажири, пістряві примари, навантажені своїми лантухами, тягли за собою сухоребру худобу. Невідомо звідки взявся цілий натовп зустрічальників. Поцілунки. Вибухи сміху. Кози й свині долучили до загальних веселощів свої мекання і вереск.
— Чому не зателефонував?
— Телефон вони теж забрали. — Жако сплюнув. — І бабки. Я встиг лише відіслати тобі мейл з мобільного.
«Усе гаразд…», — пригадав Морван. Жако не втратив почуття гумору. А ще — інстинкту самозбереження: якби він написав правду, Старий не приїхав би.
— Жертви? — Морван мовби щойно згадав: у цьому лайні замішані й люди.
— Жодних.
Ніч, сповнена пахощів, вологи, чуттєвості, тиснула кількатонним тягарем. Морвану не обов’язково було роздивлятися навколо: він і так усе знав. Дерева, ліани, чагарники, налиті водою і смертю. Ні дороги, ні села, ні найменшої будівлі.
— Ти хоч пального привіз? — занепокоївся Жако.
Морван кивнув.
— Тоді від завтра зможемо взятися до роботи.
Почулося жахливе скреготіння: відчинявся задній люк багажного відділення. Загули двигуни. Сталевим пандусом поволі з’їхали вантажівки й легковики. Ці машини так і застрягнуть тут, непотрібні, безглузді. Він сам відчував, що приїхав абсолютно марно. Бідолашний білий дурень з тоннами залізяччя за спиною, загнаний у бозна-яку діру.
Жако не вгавав:
— За тиждень шлях дотягнемо до родовищ.
Африканський синдром: бельгієць просто перейшов від недолугих виправдань до абсурдних обіцянок. Морван усміхнувся. Підіграй йому. Вдай, ніби віриш. Навколо галасували ті, хто нарешті дочекався зустрічей. Новоприбулі знали, що потрапили до пекла. Їхнє село зруйнували, сім’ї вбили, і на них самих, можливо, чекала та сама доля — але це був їхній рідний край, їхня земля.
Жако стояв біля літака, поки автівки розверталися, а з багажного відсіку вивантажували ящики. Добув десь гнучкий прутик, аби шмагати носіїв і прискорювати процес. Немає гіршого рабовласника за негра…
Нарешті бельгієць повернувся і з виглядом експерта мовив:
— Гарна техніка. Гарантую тобі, що вже за чотирнадцять днів робитимемо по три рейси на тиждень.
Він дістав баклажку з віскі й зробив добрячий ковток, не пропонуючи шефові — знав уже багато років: той не визнає жодного алкоголю.
Жако уособлював стару Африку. Фламандське коріння, такий гострий акцент, що хоч обчищай ним бараболю, хирлява статура, ще дужче висушена всіма хворобами, які лишень можна підхопити на цьому континенті. «Самі кістки зостаються!», — казав він сам, мацаючи свої охлялі стегна. Сьомий десяток і тільки легка сивина — справжня школа виживання за плечима: найманець в Анголі, пілот за Мобуту, директор лісових пилорам для бельгійських компаній, директор шахт для південноафриканців. Справжнє ім’я — Жак де Бенарт чи щось подібне. Усе бачив, усе пізнав, усе витримав. Не раз його могли вбити люди, хвороби, тварини чи природні стихії. Його труїли, катували, засуджували до смерті, але він досі живий, причому жвавий мов рибка в річці. «Я не заплатив ні копійки податків!», — виголошував він, підсумовуючи свій життєвий шлях.