— Ти хотів мене підтримати?
Сальво знову вибухнув своїм сміхом а-ля «карти на стіл»:
— Навпаки, сьогодні тобі пощастило.
— Я це чую від самого ранку.
— Ні, р-реально. Бо мені теж туди.
— Літака немає.
— Є мій.
Того дня Ерванові навішали на вуха стільки локшини, що він навіть не мав сили, щоб нервувати.
— У тебе є літак? У тебе?
— У моєї компанії. Я працюю на імпорт-експорт.
— Імпорт-експорт чого?
— Перевожу то те, то се, та й годі. З півночі на південь. З півдня на північ.
— Хочеш сказати, що знаєш регіон, який мене цікавить?
— Патроне, я з баньямуленґе.
Ерван знав це слово: іммігранти з народу тутсі, які живуть переважно в Південному Ківу, просто над північним кордоном Катанґи. Він почав дослухатися уважніше.
— Де ти зазвичай приземлюєшся?
— Є кілька аеродромів. Найчастіше в Кабве.
Ерван досі розглядав свого співрозмовника: талановитіший за інших дурисвіт, чи диво, послане зливою?
— Звідти можна дістатися Лонтано?
Сальво, він же Жовта Майка, потер великим пальцем вказівний. Подушечки пальців у нього виявилися на диво блідими.
— Усе залежить від твоїх можливостей.
— Забудь, — Ерван підкликав офіціанта.
Сальво застромив руку до кишені й кинув на стіл банкноту:
— Це для мене. Що ти думав? Що можеш подорожувати на шару?
— Коли ми могли б вилетіти?
— Кажу тобі: питання грошей.
— Припустимо, у мене є все, що треба. Коли виліт?
— Завтра.
— Точно?
Чоловік здійняв рожеві долоні й знову розсміявся:
— Патроне, це Африка…
Єдина можлива відповідь.
— Скільки в один кінець?
— Три тисячі доларів.
— Тисяча.
Сальво похитав головою, усміхнувся.
— Хлопче, коли йде війна, ціни можуть лише рости. Три тисячі доларів, і я подбаю про папери.
— Що ти перевозиш?
Жовта Майка схопив зі столу порожню пляшку з-під пива, зазирнув у неї, мов у підзорну трубу й націлив на Ервана.
— Якщо ми співпрацюємо — жодних запитань.
Ервану спала інша ідея — він трохи збадьорився поряд із цим катанзьким Фіґаро:
— Доїдеш зі мною до Лонтано?
— Якщо доплатиш іще тисячу.
Він не торгувався, бо щойно дещо збагнув:
— Ти приперся сюди, бо вже знав, що мені треба їхати.
— Лубумбаші наскрізь пронизують протяги… Вітер розносить чутки!
Ерван перехилив свій келих. Усе це починало набувати сенсу: Сальво хотів полетіти до Танганьїки, його попередили, що туди намагався дістатися якийсь білий, француз платить за все. Що й варто було довести.
— Я зупинився в «Grand Karavia». Приходь туди завтра зранку, о десятій. Із пілотом і детальною картою.
— А мій аванс, патроне?
— Покажи хоча б, що можеш прийти вчасно.
Сальво й собі підвівся:
— Буду на місці, шефе!
Забираючи ключі в консьєржа, Ерван почув сміх. Озирнувся й помітив незвичного персонажа, який говорив з фламандським акцентом. Його шанобливо обступили працівники готелю.
Старигань — мабуть, уже за вісімдесят — був у парусиновому капелюсі барви хакі, дощовику, взутий у гумаки. Низенький, худий, мов скелет, висушений сонцем, він стояв, виструнчившись, попри наплічник за спиною. Якщо в когось ще міг виникнути найменший сумнів стосовно його занять у серці чорної Африки, про них виразно свідчив великий хрест на грудях.
Ерван прислухався: чоловік прибув із Фунґуруме, одного з міст на шляху до Анкоро. Спершу Сальво, тепер цей священик… Може, удача нарешті повернулася до нього?
Він знову глянув на старого. Обличчя зжовкле й зморщене. Білки очей за окулярами з відтінком нікотину, та зіниці блискали, мов крихітні перламутрові мушлі.
— Доброго вечора, отче, — сказав Ерван, коли чорні пішли.
Відрекомендувався й отримав у відповідь широку посмішку, натреновану за десятиліття християнської доброчинності. Кількома словами пояснив причину свого перебування в Лубумбаші. Отець Альберт не розумів.
Ерван не відступався, назвав імена Ґреґуара Морвана й Людини-цвяха.
— Отакої, юначе! Та ваші історії старі як світ! — з ще помітнішим акцентом відповів пастор.
— Ви на той час були в Конґо?
Місіонер у своєму обвислому плащі завмер, мов глиняна скульптура, яку поставили сохнути.
— Так, але я рідко піднімався вище від Анкоро, хоча й належу до єпархії Калеміє-Кірунґу, а це ще далі на північ. Трохи складно. Треба знати тутешні звичаї. В будь-якому разі, нині…
Ерван вказав на канапи й низькі столики біля бару.
— Можна вас пригостити?