— Маєш те, що потрібно, чи ні?
— Треба глянути.
Лоїк кинув на стіл три тисячі евро сотками. Він любив цей жест. Любив цей кеш. Справжня сцена з фільму.
— Ого, — Білий гній підвівся і вдав здивованого. — Ти у своїх буржуазних районах забув, як ведуться справи. Тут не витягають бабло ось так…
Лоїк уперся руками в стіл, нахилився до нього:
— Можеш мені продати? Так, чи ні?
Мікі без відповіді позадкував разом із кріслом. Він мав досвід спілкування з торчками. Очікування подовжувало муки, отже, сприяло успіхові перемовин. Але дилер не знав, з якого боку підійти до Лоїка. Його справді ламає?
Чи навпаки — закинувся коксом по самі вуха? А може, це просто пиха через бабки?
Барига вочевидь побоювався і того, що клієнт озброєний, — сам-бо теж мав пістолет, але ніхто не хоче влаштовувати стрілянину серед тихої зимової ночі.
— Що ти робиш? — вигукнув Лоїк, розлючений до нестями.
Дилер щойно дістав телефон.
— Перевіряю, чи наявний товар.
Насправді Мікі, напевне, телефонував своїм поплічникам, які поралися в одному з трейлерів неподалік. Усе свідчило про неминучу катастрофу, але Лоїк хотів дійти крайньої межі, максимально випробувати удачу.
Збігли кілька секунд, перш ніж він запитав:
— То що, маєш товар, чи ні?
— Зараз буде.
Саме цієї миті за спиною в Лоїка відчинилися двері. Його схопили двоє охоронців. Він устиг помітити дивну деталь: один дуже високий, а другий — надто низенький. Здоровань зацідив йому кулаком у живіт. Лоїк зігнувся навпіл, до горла підкотилася кислота. Зблювати він не встиг: просто в щелепу припав удар коліном — від кремезного малого. Справжній сучасний балет.
Біль перетворився на масу свинцю, удар — на чорну діру, яка засліпила його так, що в глибині мозку, десь дуже далеко, посипалися іскри. Утім, він напружив м’язи й відштовхнув двох горлорізів. За мить уже тримав пістолет і цілився в Білого гноя.
— Ти забув, хто я, виродку? — Лоїк сплюнув і пересмикнув затвор 9-міліметрового.
Усі в фургоні завмерли, але Мікі не втратив самовладання. Жестом утримав своїх церберів від зайвих рухів. Так арбітр зупиняє бійців на рингу.
— Твій батько мрець, а брат каліка, — видихнув він, не відвертаючи погляду від пістолета. — Що ти собі думаєш? По-твоєму, в мене телека нема? Якщо вистрілиш, сядеш на двадцять років, як звичайнісінький чувак. Ти вже ніхто, Морване.
Він зібрав гроші зі столу — «на покриття витрат» — і наказав двом покидькам:
— Викиньте звідси це гівно.
Лоїк повів пістолетом: мовляв, хто перший сіпнеться — пристрелю. Том і Джеррі завагалися.
— Мова не про сім’ю, — кинув він, — а про моє бабло. Ти що, відійшов від справ? Три тисячі — лише на закуску.
Заінтригований Мікі витягнув шию, визираючи з-за свого столу:
— Що саме тобі потрібно?
— Документи, включно з карткою групи крові. Заплачу, скільки скажеш.
Дилер ляснув у долоні й розреготався:
— Бля, а Санта Клаус цього року ранувато прийшов!
Трапляється, посеред жахливого сну раптом розплющуєш очі, сподіваючись віднайти день, життя, реальність. Сюрприз: стіни кімнати — ще одні стулені повіки, розплющити їх неможливо, і скрізь тут жах, замкнений з тобою в одній клітці.
З морфієм так само.
Коли йому вже здавалося, що розум витікає з хімічних лімбів і от-от має повернутися виразне мислення, усвідомлював, що сама ця думка — ілюзія, фантазм, породження наркотику. За морфієм завжди приходить той самий морфій із його ватяним сприйняттям, із його непевною логікою.
Де ж Лоїк? Лежачи в темній кімнаті, Ерван без упину ставив собі це запитання. Не міг пригадати, мав брат зайти до нього сьогодні ввечері, чи ні. Немає причин для хвилювання: братик прийде завтра, свіженький мов огірочок, у своєму новому образі опори сім’ї. Але залишалася проблема В’яра і його спільників, та й не був він такий упевнений у психічній рівновазі Лоїка. Після стількох років вразливості це раптове перетворення на залізну людину могло приховувати невідворотну депресію або передвіщати крах психіки. «Декомпенсація», як казали в Вільжуїфі…
Насправді те, що його хвилювало, було закопане глибше. Віддавшись своїм хімічним маренням, Ерван не припиняв обмірковування тієї історії — лабіринту, в якому так часто губився. Усе нібито скінчено, але в думках постійно зринає чиясь тінь. Він пригадував рядки зі своїх зошитів, перелічував факти, аналізував мотиви, а тривога тільки росла. По-перше, опіат не давав змоги мислити чітко. По-друге, він застряг у цьому ліжку. Зрештою, ще одна деталь знову випадала із загальної картини. Елемент, якого він не міг визначити, свідчив про незавершеність.